Осередок благодійного фонду «Рокада» на Хмельниччині має багато напрямків роботи. Ще від початку запуску діяльності фонд сфокусувався саме на психологічній підтримці та соціальній допомозі. Про це ми вже розповідали у своєму попередньому матеріалі. Однак сьогодні поговоримо більше про особливості цих напрямків, поспілкувавшись із представницями “Рокади”.

Психологічна та соціальна робота в осередку наразі в основному лежить на плечах жінок. Фахові психологині працюють як для жінок, так і для інших категорій населення, в тому числі великі зусилля в період повномасштабного вторгнення спрямовуються на допомогу внутрішньо переміщеним особам, які мешкають на Хмельниччині. Деякі з ним і самі є переміщеними особами, а тому досить добре відчувають, що ж саме потрібно українцям, які були змушені покинути свої домів або взагалі їх втратили.

Психологічний напрямок БФ

Ірина Гнізділова, психолог благодійного фонду «Рокада», працює тут з минулого року, тобто майже від початку роботи фонду на території Хмельниччини.

«Основний клієнт психолога, за даними досліджень – це жінки десь 30-35-40 років. Жінки намагаються справлятися, шукають шляхи, як собі допомогти. Тому вони дещо частіше звертаються до психологів на відміну від чоловіків. Хоча наразі можна побачити позитивну динаміку звернень до психологів серед різних верств населення, чому ми дуже радіємо», – розпочинає ділитися своїм досвідом роботи у фонді Ірина Гнізділова.

Психологиня розповіла, що у  БФ «Рокада» досить багато партнерів. Серед друзів-партнерів є Татоhub, який працює над темою відповідального татівства.

«В рамках співпраці з Татоhubом ми проводимо постійні зустрічі. Вони мають назву «Психологічні посиденьки». Якраз там висвітлюється дуже багато тем, які стосуються виховання, саморозвитку, підвищення культури піклування про своє психічне здоров’я», – додає Ірина Гнізділова.

Проєкти для жінок

За словами психологині, перед 8 березня цього року почав роботу так званий Жіночий клуб на базі Татоhubу у форматі декількох зустрічей. Тематика цих зустрічей була різнопланова, однак їх задача була підсвітити жінці різні її ідентичності.

«Тобто я як жінка: які в мене є сильні сторони, на що я можу в собі спиратися. Я у відносинах: яка я там, що є там моєю силою, над чим я можу працювати. Я і мої діти: як мені ефективніше їх підтримувати, як не намагатися бути ідеальною мамою, не вигорати від цього», – деталізує психологиня та розповідає, що загалом вони отримали гарні відгуки.

В березні “Рокада” проводила також Жіноча антидискримінаційну гру «Бути жінкою» з різними жіночими групами. Це були в основному працівниці освіти та бібліотек. Ця гра допомагає жінкам висвітлити моменти, де вони стикаються зі стереотипами, і як ці стереотипи можна подолати. Від учасниць були теплі відгуки, адже гра була досить ресурсною. У фонді планують її продовжувати.

Ірина Гнізділова була долучена до проєкту «Стронг вумен», у рамках реалізації якого вона проводила психологічну сесію для жінок, заданням якої було показати власну цінність, звернути увагу на саму себе, та на свої сильні сторони.

«Це жінки, в основному переселенки, але і місцеві також були. Такий був інтеграційний проєкт. Його мета  – дати жінкам можливість протягом війни реалізовувати себе», – пригадує психологиня.

Співпраця з міським пологовим будинком та інші проєкти

«Ми працювали з молодими матусями, які знаходяться при надії. Проводили з ними зустрічі, які допомагали розслабитися, подолати тривожність, яка підіймається під час вагітності», – пригадує психологиня Ірина.

Це була робота на базі перинатального центру, де знаходяться жінки, вагітність яких протікає не дуже добре, інколи з деякими моментами чи навіть ускладненнями. Говорили з жінками про жіночу силу та про силу роду. Ці заняття допомагали жінкам розслабитись, налаштуватися на зустріч зі своїми дітками.

Також був у нас досвід роботи з партнерами – простір «Моя кімната». Вони почали працювати на території Хмельницького з весни минулого року. Їх задача була дати можливість діткам, щоб вони займалися і дати мамам можливість присвятити трішки часу собі.

«На базі даного простору ми проводили групу підтримки для жінок і для людей старшого віку. Там був цикл занять і дуже позитивні відгуки. Якраз це ще гострий період був. Минуло не так багато часу від того, як жінки виїхали… Бахмут, Маріуполь, Краматорськ. У цих жінок була можливість відреагувати на ті події, які з ними сталися», – пригадує психологиня.

Психологічна робота велась фондом і на базі художнього музею, з його працівниками та гостями.

«Якщо говорити про відвідувачів музею, то там була різна тематика зустрічей, дуже багато було арттерапевтичних занять. А якщо говорити про колектив закладу, то також проводили різні заняття, які допомагали їм більше зрозуміти про психологію травми, працювати з емоційним вигоранням, якого багато у людей, які підтримують інших людей», – розповіла Ірина.

Емоційне відновлення

У фонді постійно проводять зустрічі за запитом для педагогів та соціальних працівників, які допомагають ВПО і місцевому населенню.

«Там основний запит роботи: емоційне відновлення, адже людям важко. Вони постійно працюють в системі людина-людина, тому для нас дуже важливо, що ми можемо підтримати їх. Другий момент – вони прагнуть більше дізнатися про психологію травми, про те, що відбувається з людьми, з якими вони працюють; які там існують механізми в середині та як їм можна ефективніше допомогти. І це дуже важливо, адже люди, які допомагають, хочуть робити це ще більш фахово», – деталізувала психологиня.

Фонд на постійній основі організовує зустрічі, де його представники розказують про психологію травми та про те, на які моменти можна звертати увагу. В навчальних закладах фокус робиться більше на дітей. Педагоги щиро хочуть знати, як краще підтримати дитину в той момент, допомогти їй подолати травматичний досвід, тривожність.

Робота з мешканцями місць компактного поселення

У Рокаді є ще такий напрямок. Є місця компактного поселення, якими вони постійно опікуються.

«Ми систематично приїжджаємо туди, працюємо з мешканцями МКП. Це внутрішньо переміщені особи. Для них ми часто проводимо зустрічі. Відвідувачами цих зустрічей є не тільки жінки, а й чоловіки. Але є дуже позитивний момент – те, що люди починають звертатися до психологів, розуміють важливість цих зустрічей, розуміють, що зібравшись разом, вони можуть і порадіти, і посумувати, поплакати, дати місце тому важкому досвіду, який вони пережили», – каже Ірина Гнізділова.

Наприкінці розмови психологиня розповіла, що жінки у війні прагнуть бути ефективними, не стояти на місці, підтримувати себе, своїх дітей, своїх чоловіків. Неодноразово в індивідуальних консультаціях жінки звертаються з запитами: як підтримати свого чоловіка-військового, як з ним спілкуватися, як переживати те, що відбувається в середині, бо раніше чоловік був підтримкою, а тепер хочеться підтримувати чоловіка. І, на жаль, серед запитів ще є один – як відгорювати смерть.

«Жінки шукають можливість допомагати собі для того, щоб бути ефективними навіть у таких важких умовах, ростити дітей, розвиватися. І ми відчуваємо велику вдячність за те, що вони до нас звертаються і за те, що ми можемо допомагати їм в цьому процесі», – з усмішкою додає психологиня.

Чи правда, що психологами в Україні працює більше жінок? Якщо так, то чому на Вашу думку так склалось.

Я не можу сказати, що працює більше жінок. Професія психолога недавно була, можливо, не досить зрозуміла, не досить зрозуміло було наскільки вона фінансово дає можливість чоловіку забезпечувати свою родину. Це такі мої особисті розміркування. Можливо тому в психологію не так багато йшло чоловіків. Але мені здається, ситуація вже змінюється і буде змінюватись, бо професія психолога зараз затребувана.

Ви бачите якісь зміни у своїй роботі після 24 лютого?

Щодо того, як змінився фокус моєї роботи. Він звісно змінився, бо ми працюємо наразі переважно з людьми в травмі. Якщо подивитися на те, що зараз відбувається з людьми, то знаєте, є таке порівняння, через яке доводилось чути, що психологи починають боятися практикувати… що людина, як кришталева ваза… Якщо я десь нашкоджу, то… Зараз у мене є таке відчуття, що люди правда, як кришталеві вази, через от ту травмованість. І, з одного боку, у кришталю є велика сила, а з іншого боку, це дуже крихкий матеріал, тому важливо бути дуже обережним. І є от така прямо прозорість.

В мене в роботі є така метафора. Я правда порівнюю зараз людей з кришталевими вазами, якими можна милуватися, захоплюватися і постійно тримати у фокусі їхню силу і крихкість одночасно.

Ірина Кохановська, психолог Благодійного фонду «Рокада». 24 лютого 2022 року переїхала під Дніпро, а потім через місяць після запуску фонду на Хмельниччині по оголошенню знайшла цю роботу і переїхала.

«Ми втратили все, що у нас було до того. Це ті, хто переїжджали. Я кажу «ми», тому що я сама переселенка з міста Лисичанськ. За напрямом війни я працювала і там, а війна в нас вже 9 років. Я була тренеркою за програмою «Діти та війна», проходила навчання, сертифікований тренер. У мене була приватна практика, – говорить Ірина Кохановська.

За словами Ірини, у їхньому осередку наразі працює 5 психологів разом з нею.

Захист від насильства

«Хочу трішки додати до переліку того, що ми робимо. В нас є напрямок – захист. Не тільки жінок, а взагалі напрямок ГЗМ – гендерно зумовлене насильство. Більш детально про нього ще розповість соціальний працівник Марина. Але мені хочеться наголосити саме на ньому, щоб висвітлити для жінок, людей, які потрапляють в такі умови, саме про насилля», – розповіла психологиня.

За словами Ірини, насилля буває різне: психологічне, економічне і фізичне. Зазвичай у нашому суспільстві вважають насиллям тільки фізичне. Якщо мене побили, то це насилля. Але є ще психологічне: і булінг, і приниження, і багато чого іншого. Також насилля економічне. Останнє дуже часто стосується жінок.

«Людина може звернутися до нас. Або жінка, стосовно якої було спричинене це насильство. До прикладу, економічне – чоловік не дає грошей і обмежує її у всьому чи забирає карту. Буває таке: забрав карту, туди приходять дитячі й він користується ними, як йому хочеться. Вона при цьому не має ніякого ні права, ні голосу, абсолютно нічого. Це також насилля. Тобто її абсолютно нівелюють. Це також насилля», – додала Ірина Кохановська.

Як ви з цим працюєте?

Людина звертається до нас. У нас є соціальний і психологічний напрями. В принципі, психологи і соціальні працівники – це одне ціле, одна команда, яку не можна розділити. Як і людину – фізично і психологічно неможливо розділити, тому що це єдина цілісна система. Зазвичай людина думає, що «Боже мій, я втрапила в цю ситуацію, тому що я винна, тому що я щось не так зробила». І тут необхідна психологічна підтримка людині, яка потрапила в цю ситуацію. І також з соціальної сторони – фізична підтримка.

Ця інформація абсолютно конфіденційна. Ніхто і ніде не розголосить, що вона або він звернулися з таким запитом. Цю інформацію навіть між собою ніхто ніде не проговорює. Це дуже конфіденційний напрям роботи.

Тільки визначені працівники працюють з цим напрямком?

Так і це конфіденційно. Тільки два працівники з усього осередку ним займаються. Але хочеться сказати: ми працюємо задля того, щоб наші ВПО або постраждалі від війни відчували, що вони не самі, що у них є підтримка. І до нас можна звернутися з будь-яким питанням.

У нас було таке звернення, що жінка каже: «Перевезіть мені, будь ласка, котика». В неї було дуже сильне душевне переживання через це, бо котик для неї був Всесвіт. Ми найшли можливість і перевезли котика.

Напрям роботи називається Mental health and psychosocial support (MHPSS), тобто ментальне здоров’я і психосоціальна підтримка. І вони йдуть разом. Людина – це єдина система. Наш психологічний і фізичний стан ми не можемо розділити й сказати: розщепи людину, бо це одне, а це інше. Так і тут.

«Спочатку людина звертається до нас. Перший крок – звернути увагу, чи є, що поїсти – фізіологічні потреби. Є що поїсти, є де ночувати, як людина почувається, як її здоров’я. І тут також з психологічної сторони ми дбаємо про емоційний стан, тому що через переїзд, через війну люди втрачають рівновагу. Іноді настільки багато емоцій, що людина не в змозі зорієнтуватися, що їй робити далі. То тут іде перша психологічна допомога. Наступний етап – соціалізація, соціальна активність людини. Тут також залучені і психологи, і соціальні робітники», – деталізує психологиня.

Соціальна активність

«Що таке соціальна активність? Побут людини, що вона робить, чи вона спілкується, чи вона ходить на різні заходи. Ми організовуємо різні свята, заходи, майстер-класи з психологами, і  не з психологами, щоб люди соціалізувалися. Щоб у них не втрачався соціальний статус. Щоб вони не йшли в себе, як в кокон, закривалися, а щоб вони знову виходили у світ, інтегрувалися», – додає Ірина.

Також Ірина  Кохановська розповіла про третій етап. Після того, як подбали про людину фізично й соціально, можна почати роботу і психологічну: глибоке індивідуальне консультування, якщо є якась травматизація, пов’язана з війною. Це може бути посттравматичний стресовий розлад.

Коли я заходжу в МКП для моніторингу чи просто знайомлюся з якоюсь групою і кажу, що я сама з Лисичанська, що я також ВПО, то це сприймається як «щось є в нас спільне». А якщо у нас є щось дотичне, спільне, то і сприймається це більш позитивно.

Глибинна травматизація

Якщо порівняти, наприклад, травму війни до переїзду і після, то це велика різниця. Травмовані люди й переживання були тоді й зараз. Але зараз вони глибші. І зараз симптоми посттравматичного стресового розладу зустрічаємо набагато частіше. Якщо раніше, наприклад, коли я робила тестування, у когось з дітей було 20 балів, то я собі думала: «Боже, як багато». То зараз діти набирають 30 і більше. Тобто глибина травматизації, звісно, інша, тому що інші умови, вони більш агресивні, більша загроза життю. Сховатися десь людині зараз в Україні складніше. І тому це сильно обтяжує ситуацію.

«Дивлячись на наших українців, я дуже ними пишаюся, тому що дуже багато сили йде зсередини. Люди справляються з цими ситуаціями. Вони зараз почали більше звертатися до психологів, адже просто почали розуміти, що психолог – це людина, яка працює з психологічно здоровими людьми. Бо раніше, через брак інформації люди думали: «Ага, психолог – псих. Я не псих, я не піду до психолога», – продовжує розповідати психологиня.

Опишіть досвід роботи в Хмельницькому. Чи сприйняття людей якось змінилося тут?

Хмельницький для мене – другий дім. Мені тут дуже комфортно. Тут дуже гарні люди. Я гарно адаптувалася, мої діти також. Мені тут дуже-дуже затишно. То в мене вже, коли їду десь і повертаюся сюди, відчуття таке: «О, я додому приїхала». Перші рази, коли я їхала, то я себе ловила на думці, що коли я наче повертаюся додому, у мене картинки мого міста, Лисичанська. То зараз у мене такого немає. Хмельницький мене сприйняв і я його полюбила. Мені дуже тут комфортно.

Люди більше стали йти  на співпрацю?

Сто відсотків. Тому що, по-перше, коли ще починалася війна, всі були в стресі, всі казали: «Ні, ні, мені ще не треба до психолога». Коли людина вже пожила з цим і розуміє, що «вже пів року минуло, як я виїхала з окупованої території, а мене досі…». Там хтось стукнув дверима, а людина підстрибує. Або в нас був такий випадок: дзвін дзвонів, а дитина падає на підлогу, плаче і кричить: «Це росіяни нас летять вбивати». Тобто такі тригери в людей наявні. Люди вже зараз думають: «Ага, щось не так, то мені треба звернутися по допомогу, щоб мені якось пояснили, допомогли, перенаправили, що мені з цим робити».

А що, на Вашу думку потрібно державі чи місцевій владі робити для того, щоб люди більше розуміли, що їм необхідна психологічна допомога?

За словами Ірини, держава багато чого робить. І вони дуже багато чого роблять. Але ще є наша ментальність – неусвідомлена соціальна частина, архетипічна, яка з покоління в покоління передавалася. Психологія – молода наука, а тому в нашому усвідомленні ще не всі їй довіряють.

«От ми приїхали в МКП. Ми розказали все. Людина почула. Але їй ще треба це усвідомити. Вона пішла собі, думає… думає. Потім дивиться – ці симптоми таки не проходять. Каже: «Та ні, ну, що вона там розказує, зараз пройде». Як у нас? «Зуб болить – зараз пройде, не піду». Але потім вона ходить: «Що ж таке, не проходить, не проходить». Тоді вона дзвонить, каже: «Ірино, ви сказали, пам’ятаєте, про ці симптоми, що, якщо вони не проходять, то треба до психолога. То мені, мабуть, треба». Тобто ось таке інформування крок за кроком більше людей приводить до психолога», – сказала психологиня.

Тобто наразі це може змінити тільки час?

Я думаю, що так. І, звісно, нам треба думати, і держава вже це думає, і дуже багато програм є, які не оголошуються. Але все це направлене на реабілітацію, фізичну і психологічну, і військових, і місцевого населення, тому що і після війни ще дуже багато часу буде треба, щоб прийти до ладу, як то кажуть, в Україні.

Соціальний напрямок БФ

У цьому напрямку працює у фонді дві працівниці. До роботи у благодійному фонді соціальна працівниця благодійного фонду «Рокада» Людмила Бездітна працювала в міжнародній компанії перекладачем. Коли розпочалася повномасштабна війна їй запропонували вакансію координатора.

«Була координатором поки тривав проєкт. Чотири місяці. Ми реєстрували внутрішньо переміщених осіб на грошову допомогу від УВКБ ООН, це було «Право на захист». Коли закінчився проєкт, подала резюме і в листопаді прийшла в «Рокаду». Напрямок «соціальний працівник». Два місяці працювала як соціальний працівник, а вже з 1 січня працюю в напрямку захисту дітей. Це субкластер загального захисту. Тож ми більше маємо співпрацю з такими структурами як служба у справах дітей», – розповідає Людмила.

Виявлення діток з групи ризику

За словами соціальної працівниці, якщо вони виявляють діток з груп ризику, тобто без супроводу, розлучених з батьками, з особливими потребами, з інвалідністю, то надають допомогу. Або, якщо немає можливості надати допомогу, перенаправляють в інші фонди та організації, які мають безоплатну допомогу. Наприклад, мова може йти про реабілітацію для дітей: приладдя, інвалідні візочки, дитячі візочки тощо.

«Так само опікуємося багатодітними та малозабезпеченими сім’ями, які були сюди переселені. Коли шестеро-семеро дітей, мама, тато воює, або тато загинув, то теж ми маємо якось всіма силами допомогти. Якщо у нас чогось немає, скажімо, продуктових наборів чи одягу, то ми теж шукаємо або скеровуємо в інші організації», – пояснює Людмила Бездітна.

Kids-менеджмент – це індивідуальний супровід сім’ї. Якщо ми вже беремо згоду від мами, то ми постійно на зв’язку, разом плануємо нашу роботу, прораховуємо всі ризики для діток. Моніторинг постійний. Є таке, що кожного тижня ми зідзвонюємося, а буває – кожних два тижні. Якщо ж ми більш-менш стабілізували ситуацію, тобто провели реабілітацію, звозили до лікаря, допомогли з лікуванням, то тримаємо зв’язок раз на два чи три тижні. Ми зв’язуємося з людиною обов’язково. І звичайно виявляємо нові потреби.  Є такі бенефіціари, які мають уже шість діток, сьому народжують, тобто робота продовжується: шукаємо візочки, люльки, памперси, дитяче харчування.

Скільки наразі таких родин? І чи звертаються вони до вас самостійно?

Є так, що громада сповіщає, що родини неблагополучні. Ми допомагаємо, але теж є контроль. Зідзвонюємося, дивимося, звертаємо увагу, чи дітки ходять у школу та до садочка, чи вони не мають якогось захворювання. Якщо мають, обов’язково звертаємо на це увагу, пропонуємо послуги з транспортування до лікарні, де їм надають хороше обстеження та рекомендації щодо лікування. У мене було 19 справ, де  44 дитини. Тепер у мене 39 діток під опікою. Діти з багатодітних сімей. Є по сім або шість діток у родині, є по чотири.

Cправ стало менше?

Так. Їх вже 14. Дві родини виїхали. Одна родина до Києва повернулася, одна до Миколаєва.

У вас утворюється певний взаємозв’язок з ними?

Важко морально все це усвідомити. Я знаю, що йду додому, в мене є сім’я, ніби більш спокійно все. А також знаю, що у них домівки немає і хочеться хоч щось передати таке їм – обійняти, щось солоденьке принести, щось приємне зробити, щоб їм було більш-менш комфортно тут, щоб вони відчували, що їм тут раді, що їм тут допоможуть, що в скруті ми їх ніколи не залишимо.

Буває, і сварять, що багато чого вони просять такого, але якщо можу, то я завжди допоможу. Це приємно, коли вони біжать, чекають та запитують: «Коли до нас приїдете?» Морально важко, але це якось рятує, порівняно з тим всім, що навколо. Діти – щирі. Як є, так і скажуть. Погано – значить погано, класно – значить класно.

Ваша робота якось змінилась після 24 лютого?

Можу сказати, що я знайшла своє. Дуже люблю роботу з дітьми. Сама я вчителька іноземних мов, працювала в школі, і з дітками мені комфортно. Звичайно, було дуже важко спочатку взагалі. Коли бачиш дітей недоглянутих та голодних… Буває, коли стрес сильний, вони розказують, що чули, що бачили. Були такі сильні стреси, що у дітей погіршувалося здоров’я значно, і психологічне, і фізичне. Вони казали, що «там на городі в нас бомба впала», ще щось – це було дуже важко спочатку. Мені снилися по два дні ці діти.

Зараз дуже приємно, коли ти приїжджаєш, а вони «Тьотя Люда наша приїхала». Звичайно з цукерками, з якимись смаколиками, з іграшками. Повиносила у свого сина всі іграшки, повиносила одяг, але я знаю, що можу їм допомогти. Вони дякують, телефонують, чекають, зі святами вітають, з днем народження мене вітали. Це дуже приємно.

Марина Корсіна,  координатор напрямку «Гендерно зумовлене насильство (ГЗН)» у Хмельницькому осередку благодійного фонду «Рокада», до роботи в БФ шість років працювала в ЦНАПі, тобто багато працювала з людьми, бачила різні верстви населення: і багатодітні сім’ї, і людей з інвалідністю. Марина сама переселенка, її місто наразі в окупації.

«Донецька область, місто Лисичанськ. Я саме шукала роботу з переселенцями, десь у такій сфері, де я зможу допомагати. Для мене це не якась картинка в телевізорі, це моє життя, це моя реальність. Коли я говорю з людиною, я зсередини розумію, про що я говорю», – додає Марина Корсіна.

Специфіка роботи напрямку ГЗН

«Дуже багато я не можу розказати, бо це специфічний напрямок. Я не можу розказувати ні чисельно, ні поіменно, що відбувається, – пояснює Марина. Чим саме займаємося, що намагаємося зробити? Нещодавно вийшов фільм «Поруш тишу». Там більше питання сексуального насильства, домашнього насильства, але мені дуже сподобалася ця назва. Саме це ми намагаємося зробити – порушити тишу, тобто зруйнувати стереотипи про те, що жертва сама винна, що про це не можна казати, не можна виносити сміття з дому. Оці всі вкладені в наші голови фрази ми намагаємося людям показати, проінформувати, що ні, про це не можна мовчати. Тобто саме тиша породжує насильство», – додає вона.

За словами Марини Корсіної, зараз, на жаль, під час війни люди налякані, не знають, що буде далі, тому це все спонукає до ще більшої хвилі насильства.

«Нас двоє – я, як соціальний працівник, і психолог. Тобто ми працюємо в парі, тому що здебільшого допомога саме жертві насилля, будь-якого – фізичного, психологічного, економічного – це психосоціальна підтримка. Тобто говорити з людиною. Говорити, тому що тільки сама людина може вирішити, що «так, я більше цього не хочу». Тільки вона може сказати «Стоп». Якщо Людмила може допомогти з візочком або цукерками, то в нашому напрямку ми більше можемо інформативно, а також психологічною підтримкою допомогти», – пояснює деталі специфіки своєї роботи Марина.

Робота направлена на інформування

За словами Марини, її робота більше направлена на інформування, адже інколи люди навіть не розуміють, що вони є жертвами чи постраждалими. Вони інформують їх, роблять виїзди. Організовують інформативно-просвітницькі кампанії, індивідуальні консультації, тренінги для ВПО і загалом для постраждалого населення. Також представники фонду підвищують обізнаність навіть соціальних працівників або людей, які безпосередньо в приймаючих громадах стикаються з переселенцями, щоб останні так само розуміли, як можуть допомагати.

«По інформуванню можу сказати, що на цей час майже тисячу осіб вже проінформовано про види насильства, як протидіяти, як розробити план безпеки. По індивідуальній роботі не буду казати, скільки, але, на жаль, навіть, коли ми виявляємо і говоримо з людиною – бояться. Бояться йти до роботи в кейс. Бояться комплексної допомоги через сором, або «я впораюся сам». Ми зараз намагаємося це переломити, але це важко. Кожен день новий виклик», – розповідає соціальна працівниця.

А в приймаючих громадах ви співпрацюєте з соціальними працівниками?

У нас є цей напрямок і є декілька місць компактного поселення (17 чи 18 МКП), з якими ми працюємо. Коли проходить саме інформаційно-просвітницька кампанія, то ми виїжджаємо в МКП. Це якраз місця, де підвищений рівень можливостей такого насильства. Тому що там декілька окремих родин проживають, є місця загального користування: коридори, кухні, вбиральні, де виникають якісь суперечки, що можуть переростати насильство. Також під час видачі продуктової допомоги ми проводимо індивідуальні консультації. З дистриб’ютором виїжджає або психолог, або соціальний працівник, який проводить соціально-психологічну роботу», – додає Марина.

А в Хмельницькому співпрацюєте з іншими організаціями чи з ОМС?

В Хмельницькому благодійний фонд працює з місцевим самоврядуванням, з простором для жінок «Вільна». Також є кризові кімнати, шелтери для постраждалих від домашнього насильства, МКП по місту Хмельницькому та іншими громадськими організаціями.

Ви бачите якісь зміни у своїй роботі наразі? Ваша робота якось змінилась після 24 лютого?

Специфіка роботи змінилася. Я не можу сказати, легше чи важче стало. У нас коли був розподіл по напрямках і наша координаторка зачитувала, які будуть напрямки, то я одразу сказала, що я хочу працювати з гендерно зумовленим насильством. Для мене ця тема цікава. Я вважаю, що ці гендерні стереотипи, навіть поза насильством, вони такі застарілі, що їх треба стирати і по-новому дивитися на світ.

“Хоча дуже важко кожного дня стикатися з болем, стражданням, але я бачу мету. Я вірю в те, що люди зможуть щось змінити. Для мене це дуже важливо“, – на такій ноті завершує розповідь Марина Корсіна.

Заголовне фото – Ірина Гнізділова під час заходу. Фото надане авторці.

Читайте також про діяльність благодійного фонду “Рокада” на Хмельниччині за посиланням.