Чернівці — місто в тилу, яке з перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну прийняло десятки тисяч переселенців. Вони прибували переповненими вагонами на міський вокзал, з дітьми та домашніми тваринами, спали на лавках і східцях. Спішно пили гарячий чай, який пропонували волонтери, та, перечікуючи на валізах, рушали далі. Місто кинулося допомагати тим, кому їхати було нікуди…

Зараз, на другому році війни, переселенці стали частиною місцевої громади. Ми можемо щодня проходити повз цих людей, стикатися з ними в транспорті, в магазинах. Яким же є їх новий дім? Чому багато проблем ВПО так і не вирішені?

Де твоя домівка?

Альона Атаманюк, перша заступниця голови Чернівецької ОВА, говорить:
– Традиційно у всіх асоціація, що проблема ВПО — це проблема лише східних областей. Але бойові дії впливають на всю Україну. Якщо нас, захід, не бомблять, бо ми не в зоні бойових дій, то це не означає, що війна тут не відчутна. Для нас війна обернулася великим викликом, адже треба прийняти й забезпечити значну кількість внутрішньо переміщених осіб.

До війни у Чернівецькій області (найменшій в Україні) проживало 880 тисяч мешканців. На вересень 2023 року тут близько 85 тисяч переселенців. Це ті, хто офіційно зареєструвався. Але не всі стоять на обліку, тож зрозуміло, що чисельність втікачів од війни більша. Згідно розрахунків тергромад, які приймають ВПО, їх внутрішнього обліку, згідно статистики Чернівецької ОВА на території області знайшли прихисток близько 120 тисяч переселенців. За півтора року населення Буковини зросло на 15%. Як це вплинуло на регіон? Чи змінило ситуацію в області? Адже перед невеликою громадою такий наплив, безумовно, ставить непрості виклики.

– Найпершим і до сьогодні не вирішеним викликом є проживання людей, – каже Альона Атаманюк. – Більша частина ВПО самостійно орендує житло. Невелика державна допомога в межах 6-8 тисяч на родину дозволяє оплатити проживання. Для решти житло треба десь знайти.

Наразі близько 10% – а це 10-12 тисячам переселенців – змогли запропонувати місця компактного проживання. Це або комунальні заклади, або заклади тергромад, хоча є й приватний сектор. У Чернівцях як місце компактного проживання ВПО використовується колишній протитуберкульозний санаторій — там зараз живуть понад 250 осіб. За 30 млн гривень, виділених з обласного бюджету, облаштували шість об’єктів, де заселилося ще близько 440 людей.

Під житло обладнали два поверхи гуртожитку №2 Глибоцького ліцею. Тут уже поселені люди з Донецької, Луганської, Харківської областей. Загалом розраховують на 112 місць. Реконструкцію та капітальний ремонт у приміщеннях роблять за кошти обласного бюджету, шукають міжнародних спонсорів. Однак люди досі живуть у садочках, школах, приміщеннях ЖРЕПів. Умови в таких місцях різні. Є кімнати, де проживає по шість-вісім людей. Є місця, де сім’я має свою кімнату. Кращі умови наразі запропонувати складно. Частина ВПО знайшла проживання в селах – нерідко люди безкоштовно віддають житло, перебуваючи за кордоном.

Модульні містечка — вирішення проблеми

Місцева влада у квітні цього року відзвітувала про відкриття модульного містечка для переселенців, зведеного за кошти ЄС — на це пішли 3 млн євро. Його побудували в межах Програми «ЄС Міцні Регіони – Спеціальна програма підтримки України». Будівництво співфінансували ЄС та Федеральне міністерство економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ). Але розраховане воно лише на 250 людей. Досі це єдине модульне містечко у Чернівцях. Влада працює над ще одним проєктом будівництва житла для ВПО на 600 переселенців. Попередньо це вартуватиме 10 млн гривень.

– Це якісне житло, – запевняє Альона Атаманюк. – Навіть якщо війна закінчиться, ці будиночки швидко не спустіють. Ми повинні розуміти, що багато людей, які там живуть — з Бахмута, Сватова, Маріуполя — ще довго не зможуть повернутися додому. Там житло треба буде відновлювати не один рік. Тож люди зможуть проживати в модульних будиночках довго. Проте хотілося б вийти на такий формат житла, як одно чи двокімнатні квартири. Це непросто. Нараз доводиться поєднувати різні варіанти.

Однак не всі переселенці хотіли б перейти в модульні будиночки. Віра Василівна, переселенка з Торецька Бахмутського району Донеччини, котра зараз проживає в одному з гуртожитків, яке надало місто, каже:

– Ми думали про таке житло, розпитували тих, хто туди заселився, але люди розчаровані: виявилося, що будинки холодні. Вони ж без фундаменту зводяться, стіни теж не утеплені. А влітку надзвичайна спека. Кімнатки крихітні, навіть речі нема де розкласти. Якби нам запропонували переїхати, ми б відмовилися.

Показує свою кімнату — крихітна, не більше 10 кв метрів. На цій площі два ліжка – її та чоловіка, кухонний столик, саморобні полиці з картонних коробок. Нема, де сушити білизну, все висить над головами на шворках, в кімнаті вологість. Узимку, каже, прохолодно. На поверх лиш один холодильник, навіть не всі горілки в газовій плиті працюють.

Доводиться тіснитися

Частину переселенців прийняв Чернівецький національний університет ім. Ю.Федьковича — під їхнє розміщення віддали два гуртожитки в студмістечку. Студентам довелось потіснитися, а адміністрації — планувати навчальний рік у змішаному форматі. Через брак житла деякі курси вчаться дистанційно. Складно й тому, що треба прийняти й студентів із окупованих і прифронтових територій. Тож поселення обертається для них та адміністрації ЗВО в цілий квест. Щодо гуртожитків, то влада, як пояснюють у ЧОВА, пішла на співвідношення 50 на 50: половину кімнат займають студенти, половину — переселенці.

Проректор Тамара Марусик каже:

– Через наші гуртожитки від початку вторгнення пройшло понад 5 тисяч людей. Стаціонарно (більше року) тут проживало біля 500 переселенців. Зараз залишилося 375. Досі звертаються з ЧОВА з проханням прихистити людей, але місць, на жаль, немає. Ми навіть попросили 200 місць у медуніверситеті. Не знаємо, коли це може вирішитися.

Колишні садочки, школи в області теж довелося адаптувати під проживання людей. Влада запевняє, що в першу чергу хотілося б розв’язати саме такі проблеми.

Комунальна реконструкція чи постійне житло?

В області переобладнують під житло старі комунальні приміщення. Є закинутий протитуберкульозний санаторій у Красноїльську, давно не використовуються старі курортні приміщення, санітарно-лікувальні — їх починають реконструювати. Однак перебудова непристосованих під житло споруд не по кишені місцевому бюджету. Доводиться шукати інвесторів. Один проєкт уже стартував — ремонтами допомагає Міжнародна організація міграції. Почалася реконструкція в Хотині на колишній станції забору крові. Там зможуть поселитися 26 родин. Вартість проєкту — 90 тисяч євро.

– Зараз ми працюємо над тим, щоб перейти від формату місць компактного проживання до постійного житла, – говорить Альона Атаманюк. – Це складний процес. Ми спілкуємося з міжнародними організаціями і просимо виділити фінансування, адже коштів у державному бюджеті, в місцевих бюджетах для зведення житла з нуля для великої кількості ВПО просто немає.

Наразі область виграла проєкт, який фінансуватиме корпорація НЕФКО. Вона обрала західні області України і в кожній на 10,5 млн євро почне зводити будівництво багатоквартирних житлових будинків. Воно розпочнеться у 2024 році. Але зрозуміло, що цього замало. Доводиться ще шукати кошти, подаватися на грантові державні програми. Наприклад, в рамках Фонду ліквідації наслідків російської агресії, де підтримка ВПО — один із напрямків цільового використання коштів.

Віра Василівна, з якою говоримо про ці наміри, оживає:

– Ми з тих переселенців, яким вертатися нікуди. Торецька вже нема. Ні світла там під окупацією, ні води — всі комунікації знищені. Все наше життя ось воно — в одній валізі. Ми пережили 9 років війни, прямо під нашими вікнами стояли танки. Весь цей час спали одягненими. Потім вибиралися під обстрілами. Моя 12-літня онука зазнала такого стресу, що з нею досі працює психолог. Ми хочемо залишитись на Буковині. Може б для таких, як ми, пенсіонерів, побудували житло? Адже на своє ми вже ніколи не заробимо.

І таких людей, яким в перспективі доведеться допомогти з постійним поселенням, немало.

А як з роботою?

Звичайно, багато переселенців хотіли б знайти роботу, адже виплати від держави мінімальні. Однак працевлаштування на Буковині теж стало серйозним викликом. Люди стикнулися з тим, що на сході рівень заробітних плат був вищий — більше великих підприємств, зокрема металургійних, більші надходження до бюджетів. Чернівеччина — не настільки промисловий регіон, тут немає великих підприємств, відчувається, що кількість робочих місць, які можна запропонувати переселенцям, обмежена. Середній рівень заробітної плати на Буковині 12 200 грн, а є й менші оклади, мінімальні. Багато хто не готовий працювати за такі гроші. В одному з місць компактного проживання ми почули від людей, що роботу знайти важко, мало хто працює.

Добре було б, аби ВПО самі розгортали власну підприємницьку діяльність, аби знаходили себе через грантові програми підтримки для створення бізнесу. Такі випадки є. Так, одинадцять ВПО отримали гранти в рамках державної програми «єРобота» і відкрили власні справи. За цей час через урядову програму вони залучили близько 2 млн гривень на свої проєкти, – повідомляє Чернівецький обласний центр зайнятості.

ВПО почали відкривати кафе та торгові точки, створили центр лазерної косметології, розширили виробництво з комплексної обробки металу, виробництво трикотажного та в’язаного одягу, догляду за авто, вирощування овочів і зелені в теплицях, надання поліграфічних послуг. У районах виготовляють екологічні картонні коробки, відкривають реабілітаційний центр для відновлення здоров’я хребта та суглобів. Навіть газету свою видають: мешканці Чернівецького обласного центру соціально-психологічної допомоги створили видання «Допомога та надія».

Обласна адміністрація звернулася до міжнародних інвесторів. Відгукнулися такі організації, як Save the Children, СОС Дитячі Містечка, Міжнародна організація міграції – ведуться переговори, щоб на території області була своя грантова програма підтримки ВПО.

Днями на Буковині у рамках Всеукраїнської інформаційної кампанії «Робота для ВПО: ти потрібен!» відбувся круглий стіл «Механізми співпраці служби зайнятості, органів державної влади, роботодавців, ГО в контексті надання послуг внутрішньо переміщеним особам, захисту їх інтересів». Служби зайнятості розповіли переселенцям про вакансії в регіоні, а роботодавці поділилися досвідом використання програми компенсації за працевлаштування ВПО.

Справлятися з викликами нелегко

Ще одна проблема — забезпечити ВПО медичними та освітніми послугами. На загальнодержавному рівні реалізована можливість обслуговувати переселенців без укладання нової декларації з лікарем. Зважаючи на попередні декларації, буковинські лікарі приймають таких пацієнтів.

Область відчуває й те, що значна частина чоловіків мобілізується — і це впливає на всі сфери життєдіяльності. Є підприємства, які не можуть продовжувати свою діяльність, тому що не вистарчає чоловіків. Багато пішли на війну, а замінити їх ніким. Відчувається брак робочої сили. Наприклад, у будівельній сфері, на транспорті, в комунальній сфері. Є запити від підприємств забронювати найважливіших фахівців, але жодне не зможе 100% забезпечити бронь робітникам — дозволяється лише 50%. Надходження у бюджет впали. Знайти резерви, аби наповнити його, вкрай складно. А без коштів і соціальні питання не вирішити. Тому підтримка переселенців залежить від багатьох чинників. Але є й позитив для них – можливість працевлаштуватися на вакантні місця.

По-суті, Буковина працює в режимі максимальної економії та максимального навантаження.

– Житло, проблеми з працевлаштуванням, соціальні послуги, освіта й медицина — це комплекс проблем, з якими стикаються люди, які покинули окуповані чи прифронтові території. Загалом люди визначають для себе, наскільки їм у нас комфортно проживати та вирішують, чи шукати інше місце проживання, – вважає Альона Атаманюк. – Справлятися з викликами важко. Якби не було міжнародних організацій, взагалі було б неможливо. Ми б самі це навантаження не витягнули.

Зараз напливу переселенців немає. Але й нема жодних гарантій, що напередодні зими люди з прифронтових територій, де ні опалення, ні води, ні світла, не наважаться на виїзд. Тому область готує запасне житло на випадок форс-мажорних обставин.

Заголовне зображення: Картина Сергія Ткаченка “Переселенець”.

Читайте також: ВПО на Волині: як вимушені переселенці стають частиною громади.