Ховалися по домівках, частково жили у підвалі, на роботу ходили групами та щодня боялися за себе та рідних. Дев’ять місяців перебування у російській окупації перетворили їхнє життя на випробування. Зараз жінка, ім’я якої ми змінили в цілях безпеки, адже найближчі родичі досі залишаються на окупованій частині Херсонщини, перебуває з сином у Румунії. Про згадки пережитої історії життя в окупації, досвід порятунку та евакуації – у наступному матеріалі.

Наталії (ім’я змінено) 43 роки. Вона народилася та все життя проживала на Херсонщині. Жінка згадує своє довоєнне життя. Каже, в ньому була сім’я: чоловік, діти, поруч батьки та улюблена робота. Все змінилося з 24 лютого 2022 року. 

Працювала Наталія в районній лікарні медсестрою в операційній. Попри початок війни, звуки вибухів та обстріли 24 лютого пішла на роботу, розповідає, розуміла, що в лікарні можуть бути поранені. 

“На момент вторгнення я з родиною перебувала у підвалі, коли ми сиділи, я чула сильні вибухи і я розуміла, що мені треба їхати на роботу, бо в мене така спеціалізація, і я чоловіку кажу: “Вези мене”. Я приїхала о 9:30 і розуміла, що у нас є поранені люди з осколковими пораненнями, які перебувають в операційній і чекають на операцію”.

У перші години вторгнення оперували потерпілих

У перші години вторгнення Наталія з колегами оперували потерпілих. Розповідає, що людей тоді було багато. Також цивільні до лікарні привезли прикордонника, якого знайшли пораненим на полі, серед уцілілих там військових він був єдиним.  

“Нам привезли прикордонника, він був у формі, поранений і дуже кричав: “Спаліть мої речі, заховайте документи, бо за мною прийдуть і мене вб’ють”. Він так сильно кричав, у нього були сильні рани, найбільше постраждали ноги. Він повз по полю. Коли наступали, то всіх прикордонників вбили, він один залишився, і його привезли цивільні. Ми його взяли в операційну, оперували і це все при вибухах. Тряслися, але робили свою роботу”.

“Я вже не знаю, як, але його лікарі наші заховали після операції і згодом якось вивезли. Вже пізніше, влітку, ми дізналися, що цей наш Дем’ян з Закарпатської області, він уже знаходиться дома, його переправили через Василівку. Тоді не багато можливостей було виїхати. То він подзвонив і сказав: “Я уже дома””. 

Через окупацію роботи в лікарні значно збільшилось. Жінка каже, що доводилося щодня ходити на роботу. На той час у районному медичному закладі не було пологового відділення, тож з 24 лютого почали й приймати пологи та проводили кесарські розтини.

“Мами передчасно народжували, бо був великий стрес. На Херсон не поїдемо, бо обстріли, на Генічеськ не поїдемо, бо там також страшно”. 

Одного разу до медичного закладу привезли російських солдатів з опіками. Їхнє командування ходило в лікарні зі зброєю тож медичні працівники надавали пораненим допомогу.

“Коли вони колоною їхали, наш літак влетів в колону, сам пілот загинув, але там було багато 200-х з росіян і 300-сотих, і цих поранених привезли до нас. Вони були з опіками. Було дуже страшно, коли прийшли їхні командири. Вони зайшли зі зброєю, дівчатам, які були на зміні, доводилося надавати їм допомогу. Вони навіть бігали за свої кошти купували ліки, бо не все було в лікарні. Це було страшно, коли вони зі зброєю ходили, як царі. Це був один раз і все, поки я була в окупації 9 місяців, за той період їх більше жодного разу не привозили. Їх уже везли на Крим”. 

Життя в окупації, згадує Наталія, було суцільним страхом. Селище майже вимерло, на вулицях постійно ходили російські солдати, з міста відбувалися обстріли, та майже постійно рухалися колони військової техніки, які їхали з Криму на Херсонщину. 

“Ми, бувало, йшли до магазину і чекали по пів години, щоб колона проїхала”

“Дуже багато вибухів, усе це від нас і через нас летіло, постійно їздили танки, БТР проїжджали, все їздило у нас по селищі. Колони такі йшли, що ми, бувало, йшли до магазину і чекали по пів години, щоб ця колона проїхала. У мене дитина це все бачила і плакала постійно і питала, коли вони звідси поїдуть, я хочу, щоб вони поїхали”. 

Окрім того, що в окупації була постійна загроза для життя, ще одним викликом стала потреба у продуктах харчування та засобах для існування. Після вторгнення полиці в магазинах швидко опустіли. Через деякий час купували продукти у місцевих підприємців, які ті привозили з тимчасово окупованого Криму. Для того, щоб купити хліб, потрібно було відстояти велику чергу, а ціни на продукцію зросли більше ніж у 5 разів. 

“Не стало хліба, займали черги, щоб його купити. Почали в перший день скуповувати продукти, відразу полиці в нас в магазині опустіли, це дуже страшно. Пізніше, наші підприємці їздили до Криму завозили продукти і ми вже їх купували. Але уявіть, 5 літрів олії у нас коштувало 120 гривень, а нам привозили по 600 гривень. Прокладки, ті що в магазині були, 20 гривень, то вони коштували, якщо сказати точно – 475 гривень, У нас так ціни підскочили, ми не знали, що робити. Але вижили в окупації. Нам Україна платила заробітні плати, у нас ходила гривня, вони обмежили обмін уже в січні цього року.

“Машини розстрілювали: не дивилися, хто там і що”

Виїхати з рідного населеного пункту спочатку жінка не планувала. Каже, сподівалася, що все швидко закінчиться. Та й безпечних шляхів виїзду, за словами, Наталії не було.

“У перший день, у перші дні навіть, ті, хто виїжджали, їх машини розстрілювали, не дивилися, хто там і що. У нас на узбіччі дуже багато спалених і обстріляних машин. Ми не поїхали спочатку, бо думали, день-два-три, тиждень-місяць і все закінчиться. А воно не закінчується. Плюс сім’я. Важко залишити батьків. Ніхто нам не давав зелений коридор, всі їхали на свій страх і ризик. Ті, хто їхав через Василівку, розповідали, що бачили розстріляні машини, там перестрілки були та міни були на узбіччях”.

Після псевдореферендуму Наталія вирішила вивезти старшого сина, а згодом і з молодшим виїхати до Польщі. Туди виїжджала через росію, Білорусь, Литву та Латвію. Дорога коштувала орієнтовно 600 доларів. Наталія каже, багато людей не могли виїхати через відсутність грошей. 

“Коли вони зробили псевдореферендум і сказали, що будуть забирати хлопців, які досягли 18 років, то я старшого сина через добу відправила. Знайшла перевізника через Крим, через росію, Білорусь, Латвію, Литву до Польщі. Нас дуже багато батьків, які так відправили дітей, бо боялися за своїх дітей. 

Виїхала Наталія у жовтні 2022 року. За словами жінки, з українським паспортом це зробити було не просто. На кордоні людей довго допитували, перевіряли мобільні телефони, та найбільше Наталія хвилювалась за те, щоб не допитували її маленького сина. 

“У дітей запитували, що батьки говорять дома, чому ви їдете, чи ви за росію”

“Це була така фільтрація. Якщо ти з дитиною маленькою, то у неї запитували, що батьки говорять дома, чому ви їдете, чи ви за росію. А що людям залишалося говорити: “Так”. Треба було виїхати. А якщо щось не подобалося, забирали в підвал, тримали по кілька годин, перевіряли все в телефоні. Коли я виїжджала, то була перезмінка, мені пощастило. В мене дитина постійно їх називала, вони такі-сякі. Я боялася, щоб вона це не сказала, коли нас будуть допитувати. Мене не допитували, ми пройшли блокпост просто так з дитиною”.

“Мені, мій син 5 річний, коли ми вже виїхали, казав: “Мамо, я так боявся, щоб нас не вбили. Мамо, я так сильно боявся”. Дитина це все бачила, цю техніку, цих п’яних солдатів зі зброєю по магазинах. Коли вони на тебе дивляться очі в очі, ти не знаєш, що зараз буде і куди тобі бігти. Ми намагалися ходити кучками, не ходили по одному. Ти не знав, чи вони тебе розстріляють, чи з собою заберуть, ми опускали очі, йшли і Богу молилися, щоб пройти”. 

Три місяці Наталія з маленьким сином прожила у Польщі. Згодом все ж вирішила повертатися до України. 

“Щоб працювати, потрібно було, щоб дитина ходила в садочок. Сину 5 років. Садочки працювали до 15:00. Треба було виходити на роботу, а дитину немає з ким залишити. Тому, вирішили ми їхати в Україну, в Чернівці. Нас там від церкви прийняли і буквально через кілька тижнів мені запропонували переїхати в Румунію”. 

Зараз жінка живе та працює в Румунії, винаймає квартиру в місті Сігішоара. Роботу там запропонували волонтери з Чернівців, які допомагають вимушеним переселенцям. За сім місяців життя тут, каже, звикають та адаптуються.

“Обжились трохи в Румунії. Працюю в школі вчителькою початкових класів для наших українських дітей. Коли відкрили український центр для дітей, мені запропонували місце вчителя. Я вагалася, але все добре. Я знала, що дитина буде біля мене. Наша спільнота тут велика, багато українців. Діти загалом травмовані. Був випадок, коли ми сиділи на уроці та пролетів гелікоптер, діти повставали, очі по 5 копійок. Діти були, які багато чого пережили, яких і з-під завалів діставали. У нас не від хорошого життя сюди приїхали. В основному, це Харків, Луганськ, Запоріжжя”. 

Зараз Наталія найбільше хоче, щоб деокупували її дім і вона могла повернутися додому, до своїх рідних, побачити батьків і чоловіка. 

“Дуже хочу, щоб нас деокупували (плаче), я так хочу побачити своїх батьків, Це важко, така думка пробігає, що може я взагалі вже їх не побачу. А взагалі в мене таке бажання, відразу, як нас деокупують, їхати додому. У мене дитина це постійно запитує: “Мамо, коли ми поїдемо додому, я хочу до дідуся, до тата, до бабусі”. Я відразу поїду”.

Заголовне фото – ARMYINFORM.

Читайте також про історію евакуації багатодітного вдівця.