“Вони про себе рідко комусь розповідають”, – попереджають соцпрацівники. Вони – це мешканців закладу у селищі Чорний Острів, за 20 кілометрів від Хмельницького. Саме там працює єдиний в області соціальний гуртожиток для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Хоча в назві фігурує слово “діти”, насправді тут найчастіше живуть ті, кого офіційно такими вже не вважають – повнолітні українці, яким через відсутність близьких родичів після завершення навчання просто нема куди подітися. Наразі основні мешканці гуртожитку – юнаки і юнки з Донеччини. Звідти їх евакуювали на початку великої війни.
У той період…
Соціальний гуртожиток у Чорному Острові відкрили у 2008 році. Сама ж субвенція з державного бюджету на його створення надійшла на три роки раніше. Ці три роки використали для того, щоб переобладнати старе одноповерхове приміщення площею близько 400 квадратних метрів за адресою вулиця Незалежності,1.
“За цей час у приміщенні професійного аграрного ліцею зробили ремонт, оскільки до того моменту будівля була занедбаною. І до сьогодні гуртожиток орендує в ліцею приміщення за одну гривню на рік. Усі меблі та техніку купували також ще у той період і також за рахунок субвенції”, – каже директорка закладі Віра Данилюк.
“У той період” – ці слова відображають добре відчутну ностальгію за етапом 15-річної давнини. Оскільки після того обстановку не оновлювали, а приміщення капітально не ремонтували. Тут досі акуратно, але брак коштів на утримання проглядається, зокрема, у старій шпаклівці стін.
Бомбити нас почали вранці…
Проте мешканці гуртожитку раді і таким обставинам. Принаймні, так стверджують у розмові. Бо ж вони – уривчасто та без подробиць – але таки погоджуються про себе розповісти.
“Можна я поїду навідати подругу?”, – запитує в директорки дівчина, вік якої важко визначити. Вона здається водночас і дитиною, і геть дорослою, змореною життям жінкою. Це 21-річна Ірина. Як і в будь-кого з тамтешніх жителів, у неї за плечима історія поневірянь.
До 10 років Ірина навчалася у місті Миколаївка на Донеччині, у 2014 році після початку російсько-української війни її разом з іншими учнями вивезли звідти у Святогірськ. На момент повномасштабного російського вторгнення Ірина навчалася в навчальному закладі Торецька.
“Бомбити нас почали вранці в один з днів березня 2022-го року. А вже увечері нас вивезли. В Торецьку залишилася одна знайома, зв’язуються з нею періодично. Місто все розбомблене, знайома живе у підвалі, майже з нього не виходить”, – розповідає Ірина.
Тепер Ірининих знайомих доля розкидала по всіх Україні, з однією з них дівчина і їде побачитися зараз. Оскільки вона повнолітня, їй це зробити дозволяють. Одне з правил гуртожитку – письмово повідомляти про відлучення з закладу на період не більше ніж 24 години.
А 21-річний Дмитро родом з Хрестівки. У дитинстві перебував в інтернатах Солегірська, Часового Яру, Миколаївки. У Торецьку ж навчався в училищі на штукатура. Після початку великої війни хлопця разом з іншими одразу ж евакуювали до Києва, згодом перемістили до Кам’янця-Подільського, потім – до Балина, після чого знову повернули у Кам’янець-Подільський.
“Нас не хотіли залишати. Мабуть, думали, що з Донецької області діти неадекватні. У Чорному Острові ми з серпня 2022 року. Допомагали одягом, кросівками, продуктами. Допомогли закінчити 10 і 11 клас”, – ділиться Дмитро.
Гуртожиток – не для всіх
У гуртожитку 12 ліжкомісць. За потреби тут доставляють ліжка і можуть доселити ще 8 осіб. Це відповідає нормам Постанови Кабміну про затвердження типових положень для таких закладів. Згідно із нею у соціальному гуртожитку може мешкати не більше 30 людей.
Ця ж постанова визначає і тих, хто може скористатися послугами соціального гуртожитку. Заклад призначений для тимчасового проживання двох категорій українців:
- дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування віком від 15 до 18 років;
- осіб з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, віком від 18 до 23 років.
У 2020 році в соціальному гуртожитку мешкало 19 осіб, у 2021-му – 22, а у 2022-му – 28. Цьогоріч у закладі встигли пожити 17 людей, 11 з яких – переселенці з Торецька.
“Буває, що до нас потрапляють і з прийомних сімей. Адже після досягнення сиротою віку 18 років припиняються державні виплати. Діти після таких сімей самі приходять у заклад. Це називається “самозвернення”. У нас навіть була така дівчина, яка до 18 років жила в рідної тітки. А після повноліття звернулася до нас. Приходять і діти після профтехучилищ. Там мали дбати про те, щоб їх поставили на житловий облік. Але за цим стежать далеко не завжди”, – пояснює Віра Данилюк.
Після училища опинилися в гуртожитку і 20-річна Вікторія, яка ніколи не бачила своїх батьків. У закладі села Гриців Шепетівського району дівчина навчалася на кухаря. Тепер свої уміння реалізує у місцевій спільноті із назвою “Щастя у банці”, куди вона потрапила з ініціативи своїх хрещених батьків – у Чорному Острові дівчина пройшла обряд хрещення в місцевому костелі.
“Тут я створюю енергетичні батончики з меду та горіхів для військових, вишиваю. Вишивку подарую у костел”, – стисло розповідає дівчина.
Мешканці закладу підписують угоду, в якій обіцяють підтримувати порядок у кімнатах і місцях загального користування, чергувати, не цькувати сусідів. А також – зберігати тишу після 22-ої, майно та матеріальні цінності закладу, дотримуватися норм протипожежної безпеки та правил користування електроприладами.
“Насамперед, це адаптація до самостійного життя. Є діти, які, потрапляючи сюди, навіть не вміють електричну плитку включити. Також навчаємо їх тут економно витрачати воду, адже в самостійному житті доведеться самим оплачувати комунальні послуги. Особливо болюче питання – з грошима. Ці діти, коли після закінчення училища у них на руках опиняється значна сума, можуть за один день її витратити, – пояснює соціальний педагог Надія Скібіцька.
“Яма шлунку”
Та попри набір правил, розпорядок дня у гуртожитку вільний. Це особливо цінують ті, хто пройшов через інші соцзаклади.
“Наприклад, ми після евакуації були в одному таборі. Там – життя за розкладом. Водили нас у їдальню. А тут готувати потрібно самим. Ми звикли до цих умов. Навіть їхати звідси нікуди не хочеться”, – каже 21-річна Ірина.
До речі, харчування тут до 2017 року було безоплатним – закладу виділяли для цього кошти з бюджету. Тепер, згідно із затвердженим 6 років тому положенням, фінансування на цей вид витрат нема, але умови для приготування страв є.
“Моя улюблена – гороховий суп”, – ділиться Дмитро.
А ще на тутешній кухні, за словами Віри Данилюк, регулярно смажать картоплю й печуть хліб. Олію та крупи часто надають як гуманітарну допомогу. За свої виплати діти докуповують собі хліб, газовану воду, солодощі. Існує у Чорному Острові й своєрідний бартер між мешканцями гуртожитку та селянами.
“Діти підробляють, допомагаючи селянам у господарстві. Селяни ж приносять у гуртожиток картоплю та консервації. Допомагають і громадські та релігійні організації, приватні підприємці. Молодим людям у цьому віці необхідно посилене харчування. Ми між собою називаємо цей стан “яма шлунку”. Тому загалом дуже прикро, що ці витрати не фінансуються тепер”, – вважає директорка.
Буває, приходять без документів…
Мешканці гуртожитку з Донеччини отримують виплати як внутрішньо переміщені особи. А деякі з них – ще й пенсію з інвалідності, як, наприклад, Ірина. Вже у Чорному Острові з’ясувалося: на дівчину раніше йшли виплати, які вона, перебуваючи на Донеччині, не отримувала. Але доступу ані до банківських рахунків, ані до інших документів тепер нема, оскільки їх оформляли на вже окупованій тепер території.
“Тому мені допомогли оформити групу вже тут. Пенсія – 2 тисячі, допомога за ВПО – 3 тисячі гривень (розмір цієї допомоги для осіб з інвалідністю та дітей — 3 тисячі, для інших — 2 тисячі гривень – Ред.). Нас навчають економити кошти. Якщо правильно все розрахувати, то вистачає”, – міркує Ірина.
Неналежно оформлені або й взагалі відсутні документи – типова проблема тих, хто може претендувати на проживання в соціальному гуртожитку.
“Буває, що приходять зовсім без документів. Ми поновляли паспорт й ідентифікаційний код. Якщо в дитини немає ніяких виплат, йдемо в районне управління соціального захисту й оформляємо пенсію з втрати годувальника. Це теж пробіл усіх попередніх освітянських закладів. Адже, згідно з законом, якщо в дитини немає батьків, вона повинна отримувати таку виплату”, – зауважує Віра Данилюк.
Окрім уже згаданих документів, для поселення у гуртожиток необхідні копії свідоцтва про смерть обох батьків, документів про наявний статус та документів, які засвідчують право на пільги у разі наявності інвалідності. Якщо за сиротою рахується житло, потрібен акт його обстеження.
“Буває, що за людиною рахується житло, яке залишилося від батьків. Територіальна громада має створити комісію, яка складає акт обстеження цього житла. Якщо воно придатне для проживання, таку дитину ми не поселяємо у себе в гуртожиток. Якщо немає нічого, дають нам рішення виконкому, що людина поставлена на облік на соціальне житло. Адже за законом діти мають повернутися в ті громади, де вони народилися. І саме громада зрештою має забезпечити їх житлом. Проте насправді так буває далеко не завжди”, – констатує директорка соціального гуртожитку.
Власний простір краще, ніж гуртожиток
Попри те, що мешканці гуртожитку не надто говіркі, кожен таки наважується озвучити свої мрії чи радше плани.
“Я хочу знайти роботу. Наприклад, офіціанткою. І жити окремо. Тут добре, але власний простір краще”, – зізнається Ірина.
“Директорка допомогла зі вступом у Кам’янець-Подільський будівельний коледж. Там буду навчатися наступні два роки і 10 місяців. Місто мені подобається. Хочу там і потім залишитися”, – каже Дмитро.
Згідно з положенням про соціальний гуртожиток, у закладі можна перебувати протягом трьох років, але не довше, ніж до віку 23 роки. Як каже Віра Данилюк, доля у всіх тутешніх постояльців складається по-різному.
“Цього року двоє вступили у Кам’янець-Подільський коледж будівництва, архітектури та дизайну, ще двоє – у Новоушицький коледж від Подільського державного аграрного університету. На місці їх уже забезпечили гуртожитками. Влаштовували дітей і на Бережанський цегельний завод. А там для них також дають гуртожиток. Інших улаштували у хмельницький гуртожиток на Інститутській, 6. Один хлопець воює, ще один загинув на війні”, – каже Віра Данилюк.
Наразі над соціальним гуртожитком у Чорному Острові нависла невизначеність. У заклад прийшло повідомлення про ймовірну реорганізацію із приєднанням до обласного центру матері та дитини, розташованого поруч, у Чорному Острові.
Окрім того, за словами директорки соціального гуртожитку, Департамент соціального захисту населення ініціює їхнє злиття з іще одним закладом – обласним центром соціально-психологічної допомоги, який розташований у Хмельницькому та опікується постраждалими від домашнього насилля. Чи таки відбудеться реорганізація, поки невідомо. Наразі заклади фінансуються з різних джерел: центр матері й дитини та центр соціально-психологічної підтримки – із обласної цільової програми “Молодь Хмельниччини” на 2022-2025 роки, соціальний гуртожиток утримується за кошти обласного бюджету.
Заголовне фото – авторки.
Читайте також Яхти, грязі і бавовна: як на тимчасово окупованих курортах Запорізької області (не)відбувся черговий сезон.