6,2 млн українців. За даними Організації Об’єднаних Націй саме така кількість біженців виїхала з України з початку повномасштабного вторгнення. Виїжджали українці переважно в країни Європи.
Ще 2,8 млн українців. За різними і доволі приблизними підрахунками, така кількість осіб була переміщена до росії або ж у “братню” для неї Білорусь. Цих людей вивозили або примусово, або ставили в умови, коли вони самі вимушені були виїжджати зі своїх домівок.
Депортація. Це мільйони зруйнованих доль. Це знищені і спорожнілі міста. Це воєнний злочин. А це означає, що історії депортованих українців мають бути почутими, бо тільки так можна покарати агресора за вчинене.
Фото з офіційного сайту міської ради Маріуполя
На початку повномасштабної війни півмільйонний Маріуполь став символом українського спротиву. Кілька місяців українські військові, оточені буквально з усіх боків, під небаченими раніше артилерійськими і повітряними ударами, тримали оборону та билися за кожну вулицю міста.
До травня 2022-го росіяни просто зрівняли місто з землею. Спочатку ракетами і авіабомбами, далі ж, вже після прориву, пострілами з танків по житловим будинкам. За останніми підтвердженими міською владою даними, у зруйнованому й окупованому росією Маріуполі загинули понад 20 тисяч людей. Але реальна цифра загиблих і зниклих безвісти, ймовірно, набагато більша:
«Цифра – дуже обережна. Тому що, як ви і зазначили, кожної другої будівлі у місті не існує. Тобто 50% міста, на жаль, знищено», – розказав у квітні 2023-го року в інтерв’ю Радіо Свобода міський голова Маріуполя Вадим Бойченко.
У окупованому і знищеному росіянами Маріуполі зафіксовано і задокументовано понад тисячу воєнних злочинів. Йдеться і про обстріл цивільних об’єктів, і про вбивства мирного населення. Так, скидання авіабомби на Драматичний театр в центрі міста, у якому ховалися люди, яскравий приклад цього російського божевілля.
Втім, є ще одна гілка в розслідуваннях правоохоронних органів – депортація людей до росії.
“Боявся не за себе, боявся за сина”
Юрій в Маріуполі і народився, і виріс. 24-го лютого 2022-го чоловік і його син (на той момент Глібу було 3 роки) зустріли вдома:
“Спочатку не вірили, що все по-справжньому і думали, що за кілька днів минеться”.
Перші активні обстріли міста почалися з лівого берега, Юрій же жив на правому. Відтак, в перші дні від початку повномасштабної війни чоловік і не думав, що доведеться тікати з міста:
“Та навіть якби думав, нам не було на чому б поїхати. А коли на початку березня сусідка, яка працювала в поліції, почала бігати по будинку, стукати в усі двері і кричати, що треба евакуюватися, ми вже не мали зв’язку і жодної інформації: звідки і о котрій можна виїхати. Тож лишилися чекати”.
Скрін надано Юрієм (власних фото у чоловіка майже немає, адже можливості заряджати телефон практично не було)
У березні вибухи посунулися ближче, обстріли почастішали – прилетіло в сусідній під’їзд та будинок навпроти. Зв’язку і так вже майже не було, а тоді ще й зникли світло, тепло та вода. Юрій з сином перебралися до рідних в інший район міста, який на той момент обстрілювався рідше.
Коли почала закінчуватися їжа, разом з братом Юрій щодня почали виходили в місто в пошуках продуктів.
“Я зробив рогатку і ходив на полювання. Ловив голубів, щоб варити суп – головне пересилити в собі огиду, а так нормально. Пили воду з калюжі, топили сніг. Якось з братом дійшли до розбитого ринку і знайшли трохи яблук, пачку чаю та серветки. Коли вертались, натрапили на ДНРівців, які патрулювали місто. Нас зупинили, а в мене не було документів. Вони потали мене бити, стріляли автоматною чергою під ноги, погрожували. А коли побачили, що в нас тільки яблука і чай – сказали, що наступного разу просто вб’ють і все”.
Вже в квітні стало остаточно зрозуміло, що залишатися в місті неможливо. Дізнавшись, що в іншому кінці міста роздають гуманітарку, всією родиною вирішили йти туди.
Фото маленького Гліба на фоні зруйнованого міста. Фото надано Юрієм
Пункт роздачі був в кількох кілометрах від місця, де жив Юрій. Йти разом з маленьким Глібом їм довелося під обстрілами. Відрізок, який в мирному місті можна було подолати за хвилини, в нинішніх умовах зайняв більше трьох годин:
“Я був у Прип’яті. Так от Прип’ять виглядала краще ніж Маріуполь. Місто зруйноване, всюди трупи, трупи, трупи”.
Повертатися назад вже не було сенсу, родина знайшла будинок поруч з місцем, де був так званий “гуманітарний пункт” і залишилась там на кілька днів. Тоді ж дізнались, що росіяни обіцяють вивозити людей. Але вивозити тільки в росію.
“Ми чули, як хтось намагався їхати машинами на підконтрольну територію України і їх розстрілювали. Люди зникали. Тому інших варіантів у нас не було від слова “зовсім”. Ми стали в чергу і числа 13 (йдеться про квітень – від авторки) нас посадили в автобус. Вже в першому ж селі всіх чоловіків вивели. В мені їм не сподобалося, що занадто чистий телефон, тож почали бити, били в основному по нирках. Щось запитували. Але, на щастя, за якийсь час відпустили”.
Автобус з маріупольцями привезли в Таганрог. Там поселили в табір. За словами Юрія, його називали “перетримкою”. Жодної інформації чи допомоги з поверненням в Україну звісно ж не було.
Юрію пощастило, бо друзі допомогли спочатку з Таганрогу переїхати в Крим, до Севастополя. А вже звідти, назбиравши грошей, чоловік з сином через Білорусь рушив в Європу. Там залишається і зараз.
Маленькому Глібу вже 5 років. Він нарешті перестав боятися літаків, які нагадували йому про бомби і пішов до садочку.
Юрій сподівається, що зможе повернутися додому – до українського Маріуполя. Попри трагічні обставини, історія Юрія все ж скінчилася відносно позитивно – вони з сином у безпеці. Натомість, є десятки тисяч інших людей, долі яких взагалі невідомі.
“57 регіонів, понад 800 так званих пунктів тимчасового розміщення”
Історик і дослідник проєкту “Where Are Our People?” Владислав Гаврилов зараз разом з іншими волонтерами займається питанням депортованих українців. Він пояснює, що цей процес росія розпочала ще в 2014-му році, але з початком повномасштабної війни депортація стала масштабнішим явищем.
Перше і найважливіше: незалежно від того, чи йдеться про примусове вивезення громадянина однієї країни на територію іншої, чи про доведення людини до умов, коли залишатися в місті немає можливості, а окупант не дає “зеленого коридору” – це все вважається депортацією. А депортація, в свою чергу, є воєнним злочином.
“Зараз одна з найбільших проблем – це інформація про наших людей, – пояснює Гаврилов. – Депортованих українців розміщують у спецтаборах або «пунктах тимчасових розмішень», умови перебування в яких невідомі. Відповідно до російських джерел, йдеться про понад 800 таборів у Росії та понад 10 у Білорусі. Тому найважливішим є встановлення адрес цих таборів, а особливо – ідентифікація осіб, які там перебувають”.
Ілюстративне фото. Скрін з відео з телеграм каналу радника міського голови Маріуполя Петро Андрющенко
Гаврилов зазначає, що на початку повномасштабного вторгнення росіяни вивозили українців переважно у Ростовську і Бєлгородську області, менше – на територію Білорусі. Зараз же географія таборів для депортованих українців, за словами дослідника, виросла до 57 регіонів рф:
“Тепер, шукаючи інформацію про депортованих, ми знаходимо інформацію про Хабаровський край, Якутію, далекий Схід, Сибір. Тобто майже скрізь. І найстрашніше в цьому процесі, що ми розуміємо, що вони роблять це для того, щоб унеможливити процес повернення цих людей”.
Нещодавно запустили урядову інформаційну кампанію “Знаєш – скажи”, спрямовану на мотивування людей, які проживають на території росії, протидіяти примусовій депортації українських дітей і сприяти поверненню українських громадян в Україну.
“Поки системного механізму повернення не існує. Тому зараз одна з головних задач – це розробити цей механізм повернення згідно з норм міжнародного права, наскільки це можливо. І розпочати процес повернення українських людей”.
Статистика, за якою ховають долі людей
Від початку повномасштабного вторгнення в Україну, російська федерація вивезла на свою територію понад 2,8 млн українських громадян з тимчасово окупованих українських регіонів. За даними сайту Children of War, наразі від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну зафіксовано 15 546 випадків вивезення дітей до росії чи Білорусі. З них лише 386 дітей вдалося повернути.
Читайте також про воєнні злочини росіян на Сумщині, зокрема, як окупанти б’ють ракетами по школах.
Титульне фото – колаж авторки