На початку вересня в Хмельницький приїхала письменниця та журналістка Анастасія Федченко з презентацією своєї книгу «Вони перемогли». Авторка працювала над нею весь 2021 рік та вмістила у неї історії 11 переможців та переможниць, які продовжують жити. Герої та героїні цієї книжки зазнали на війні (період АТО та ООС) різних втрат: хтось втратив руку чи ногу, обидві ноги чи обидві руки, око, зуби чи навіть пів черепа. Інші – спокій, здатність міцно спати, а часом – і сенс життя. Все це і описала авторка у своєму виданні для того, щоб українці краще зрозуміли тих, хто захищає нас на лінії фронту, та зрозуміли, що їх у жодному разі не потрібно жаліти, а просто потрібно не забувати про них та адаптувати середовище для їх комфортного проживання поряд з нами. Ми поспілкувалися з авторкою Анастасією Федченко під презентації книги, щоб ще більше відкрити майбутнім чи теперішнім читачам залаштунки створення цього важкого, але такого важливого видання.

«Ця книжка не лише для людей, що бачили війну зблизька, вона – для кожного з нас (і про кожного з нас). Адже будь-які наші рани та втрати – видимі чи невидимі – можуть стати якорем, а можуть – трампліном до чогось абсолютно нового», – йдеться в анотації у книзі «Вони перемогли».

Від журналістки до письменниці

Розкажіть про момент цього переходу від журналістики до написання книжки, адже це ніби схоже, але водночас дуже різне. Як от вдалося перейти і плюс ще паралельно продовжувати працювати й журналісткою, виконуючи свою роботу?

Я по суті не вважаю себе письменницею. Є, певно, люди, які написали одну книгу і вже: «А-а-а, письменниця». Зараз можливостей для журналістів і в принципі для українських митців, гуманітарних діячів стало більше. То я навіть подавалась на одну закордонну програму для письменників. Але це було жартома, тому що я подивилася, що там була однакова кількість місць для журналістів і для письменників, раптом я пройду як письменниця. Ось, але я не вважаю себе письменницею, бо написала книгу.

Так само, як не вважаю себе воєнною журналісткою. Та я просто журналістика, яка пише про людські історії. Коли питають, чим ти в житті займаєшся, то кажу «я – журналістка». Але писати історії для книги і писати історії для сайту якогось, наприклад, це трохи різні речі. Чесно скажу, що я її (свою книгу – ред.) переписувала. Я написала її як хороший журналістський текст, а треба було трошечки інакше. Тобто я трошки інакше структурувала ці історії.

Це ж насправді документалістика. Тобто це ж не художка. Я не впевнена, що я би змогла написати художню книгу, тому що це прямо треба сідати щось вигадувати, там якісь світи будувати. Для мене цінна саме можливість переповідати через історію. Бути таким хронологом, таким собі літописцем. Це просто брати і розказувати.

Чому саме 11 історій в книзі «Вони перемогли»?

Чому не 10 і не 12? Просто склалося. Я не знаю, чесно. Тому що 10 – це було би банально. 10 історій героїв. Чи як там у житті «100 найкращих письменників усіх часів і народів». Тобто це завжди от ці топи: топ-30 речей, які ти маєш встигнути до 30 років. Тобто це якісь такі завжди круглі цифри. 12? Якось дюжина. Не знаю. Тому зробила 11. Це вийшло випадково. Зійшлися на 11, редактори сказали, що ок.

А скільки часу загалом робота над книгою тривала?

Якщо грубо, то рік. Це прямо все про все, але це від запітчити ідею видавцю до зустрітися з редакторами, обговорити погляди, точки дотику і все інше, до поїхати, зібрати історії, написати. Тут ще треба розуміти, що я дуже така, зроблена на старі гроші, і я історії не давала нікому розшифровувати, наприклад, тобто я їх писала сама. А це трошки довше, ніж якщо ти береш готовий текст. І написати цю історію, потім переписати їх, потім там ще щось зайняло рік. Але якщо рахувати прямо активну роботу, якби в мене була тільки книга, то напевно я би її написала за місяці 3-4. От сіла би і зробила.

Розповідь про героїнь у книзі

Ви багато розповідали під час презентації про героїв книги, а розкажіть про героїнь вашої книги.

В мене в книзі три героїні: Оксана Якубова, Вікторія Дворецька і Ольга Бенда. У них різні травмування і поранення.

Ольга Бенда

В Ольги Бенди, наприклад, немає ноги. Вона втратила ногу біля Авдіївки у 2017 здається році. Попри це, Ольга Бенда виносила другого сина і вона собі сказала: «Якщо я зараз сяду на візок, то, значить я буду їздити на візку. Вагітність, це ж важко, це ж живіт». І вона собі пообіцяла, що вона буде ходити на ногах допоки це буде можливо. Вона доносила свого сина всі 9 місяців і народила.

Коли я записувала це інтерв’ю, я їздила на Київщину, в містечко під Києвом, до Олі в їхню квартирку. До речі, чоловік теж військовий і з початком повномасштабної війни повернувся на фронт. Цей малий був удома, йому було місяців п’ять, здається. І він там щось агукав: мама щось розповідає – і він щось розповідає. Зі свого боку хоче розказати, що він про це все думає. Оля його трохи колихала, я його трохи колихала. Це було дуже мило.

Оля Бенда воювала в 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. Дуже потужна бригада, яка спочатку відвоювала мою Київщину. Чому мою? Тому що я вже там живу. Зараз воює на Донеччині, на Вугледарському напрямку в пекельних боях.

Вікторія Дворецька

Вікторія Дворецька, доброволиця батальйону “Айдар”, яка воювала на Луганщині та яка працює в фонді компетентної допомоги армії «Повернись живим», виховує сина Івана. У неї була діагностована клінічна депресія і в неї було кілька контузій, але контузії не фіксувало МРТ. Тобто вона відчуває якісь наслідки для себе, але ніхто цього не бачить. Це насправді це та невидима травма. Йде молода жінка по вулиці, як ти скажеш, що у неї є якась травма? Руки, ноги на місці, все ніби на місці. А виявляється, що вона, наприклад, не спить ночами чи в неї суїцидальні думки.

Віка втратила на війні коханого. Це теж дуже болюча історія. В неї дійсно були суїцидальні думки через депресію діагностовану. Вона каже, що від петлі її врятувала тільки її відповідальність, адже вона з дитинства дуже відповідальна. Вона тоді працювала і служила інструкторкою в навчальному центрі “Десна”. Каже: «Ну як так? Мене чекають на заняттях, а я що, в петлі тіліпаюсь? Ну, встала і поїхала». Чорний гумор лікує.

І ще у Віки через носіння бронежилета і різних обвісів трохи “посипався” хребет. Їй 30 років, а вона не в дуже хорошому фізичному стані. І з цим уже нічого не зробиш. Тобто вона ходить у спортзал, намагається щось робити, але це уже назад не відмотаєш і насправді з цими контузіями вже йти до кінця життя.

Оксана Якубова

Я вам чесно скажу, що історія Оксани Якубової була для мене найважчою. Тому що в Оксани посттравматичний стресовий розлад. Теж невидима травма. Я зараз трішки прочитаю з її історії:

«Перші виплати бійцям – три з половиною мільйони гривень – начфін везла готівкою у звичайній шкіряній валізі. Їхали машиною, що належала військовому з бригади. На задньому сидінні – банківські зарплатні картки разом із папірцями пін-кодів. Охорона – двоє озброєних чоловіків. Нас зупинили біля Южноукраїнська, міліціонери дивляться папери, а там вантаж «700». І сума. У них очі по п’ять копійок: «Їдьте, щоб ми вас не бачили», – сміється Оксана.

З Оксаною Якубовою ми познайомилися восени 2016-го на Світлодарській дузі неподалік села чи селища Луганське. Воно зараз тимчасово окуповане. Там усі роки, починаючи з 2014-го, пролягала лінія фронту, але влітку, здається, чи навесні, чи влітку минулого року, військові, які тримали там оборону, змушені були відступити для того, щоб запобігти значним втратам особового складу. І Луганське окуповане. І це те саме Луганське, біля якого загинув, наприклад, Василь Сліпак.

Оксана мені розповідала, ми сиділи з нею, говорили і я її історію записувала останньою. Це був десь жовтень 21-го року. Ми сиділи в кав’ярні на Подолі в центрі Києва. І я слухаю її історію, і, знаєте, здається, таке дивне відчуття, що або це місце не пасує для цієї історії, або ця історія не пасує до цього місця. Тому що грає легка музика, там якийсь такий лаунж, там ходить бариста, такий молодий хлопець, гарно вдягнутий, і Оксана мені розповідає про своїх загиблих. І я слухаю, і це, правда, було дуже важко.

Чому важка історія? Тому що Оксана мені сказала таку фразу, яка прямо перевернула мій світ десь, знаєте. Вона каже:

«Знаєш, чому я живу? Тому що я віруюча людина. Самогубці не потрапляють в рай, а всі ті, хто загинув за Україну, в раю. А значить, якщо я хочу зустрітися з тими всіма друзями, яких я знала, то я мушу померти своєю смертю, мушу жити. Тому я живу зараз через загиблих».

Жінки з моєї книги дуже круті. І в них насправді не такі всі сумні історії, як у Оксани. І Оксана велика молодець, і Віка велика молодець, і Оля велика молодець. Вони всі великі молодці.

Думки про війну та про те, що потрібно жити і під час війни

Війна – це історичне тло. Війна – це супер складно. Це бруд, кров, втрати, бій, але водночас це жарти, різного ступеню чорності. Це теж якісь історії про дружбу, тому що люди знаходять друзів і можуть потім з ними дійсно жити все життя. Люди знаходять на війні кохання. Війна це теж важливе нагадування, що життя не можна просто так поставити на паузу.

Якби війна тривала три місяці, може б не шкода було віддати три місяці життя, тому що потім раз – ти натиснув кнопочку і воно все повторилося. І ти живеш заново. Просто треба жити і під час війни. Але при цьому донатити на сили оборони. Це дуже важливо. Це найголовніше. Волонтерити. Я завжди ношу в сумці турнікет. Не знаю навіщо. Я сподіваюся, що він мені не знадобиться, але я ношу один турнікет. Тобто вміти надати якусь домедичну допомогу. І не думати, що війна…

Війна так чи інакше всіх нас торкнулася, але не думати про те, що вона може отак торкнутися. Тобто вона може взяти тебе за горло і треба бути до цього готовим. Люди в 2014-му не були готові, тому що це сталося раптово. Хоча ніби до цього все йшло, але ми були одурманені російською пропагандою.

“Я не вірила, що війна можлива“

Хоча я добре знала історію, але ніби ж все було добре. І я не вірила в те, що війна можлива в 21-му столітті. Але війна можлива. І війна можлива в такій нелюдській формі, в якій вона ведеться зараз. Просто в формі геноциду проти українців.

І тому війна може одного дня постукати в двері і сказати: «Привіт!». І ти такий: «Здоров!». Треба дбати про якісь навички виживання. Треба вміти користуватися турнікетом. Треба думати про те, що війна може… що ти можеш теж стати до лав Сил оборони і бути там корисним. Я періодично про це думаю, але я нерішуча людина і тому я досі не там. Я розумію, що це звучить, як відмазка, і тисячі людей з цими відмазками, але я насправді досі не вирішила про свою роль в ЗСУ. Наприклад, тому що, боже, це ж військові, це ж відпусток нормальних не буде, це ж я муситиму все робити згідно, відповідно і все, певно, прожити так, як треба армії, а не мені.

Загалом ви говорите про те, що потрібно фіксувати, але як журналістка ви знаєте, що дуже важко розговорити людину і особливо знайти військового, який хоче розповідати, дуже важко. От з власного досвіду, чи вам важко було домовлятися, вмовляти можливо, ваших героїв?

Ви мені повірите, якщо я скажу, що в мене немає жодного секрету? Не повірите? Я просто беру людину і говорю з нею. І все. Мені недавно фейсбук підкидав дуже болючий спогад. Це був той самий 21 рік. В районі Дня Незалежності 23-го або 24-го серпня я була на базі Вовків Давінчі в Авдіївці. І я розмовляла з військовим, добровольцем, у якого були дуже травмовані руки. У нього були руки коротші через безліч операцій. Він прям такий, знаєте, як корінь дерева прокручений. Він переніс дуже багато операцій, але продовжував бути в строю.

А Давінчі, Дмитро Коцюбайло, не скажу, що ми дружили чи зналися дуже, але я його знала і він мене знав. Давінчі був дуже молодим, але дуже авторитетним. Оскільки це було якесь свято, певно День Незалежності, я була у вишиванці. І у нього була вечірка для військових. Була якась смажена картопля, курочка, ще щось, якісь лимонади. Жодного алкоголю. І приїхали якісь командири різних рівнів, з різних напрямків. Тобто цей магічний момент, коли ти приїжджаєш і зустрічаєш там більшість друзів, і з усіма обіймаєшся, і все в тебе добре. Ось, і всі ще живі. Багато з них зараз немає. І ми сидимо і говоримо. А я приїхала з колегою, з “1+1”, з Наталкою Нагорною, вона мене підвезла на машині.

Ми жили тоді в Бахмуті, який зараз розбитий. У мене таке враження, коли я розказую, що того немає, той загинув, той розбитий, що життя бере і кудись рухається не туди, якось руйнується. Ось, і ми сидимо, говоримо з цим військовим, підходить Нагорна і каже, що треба вже трохи згортатися. І цей військовий каже: «Що ти мені за людину привела?» А Наталка каже: «Та вона наче наша?». «Ну от я тобі давав інтерв’ю і все було нормально, а вона прямо мене катує». Кажу: «А я вам казала, що я вас буду катувати». А Наталка відповідає: «Ну якщо вона не наша, то ми тут зараз підвал якийсь знайдемо».

Ось. Я люблю “катувати” людей. Я люблю сісти і людину розговорити. Тобто, якщо людина не йде на контакт – це значить, що ви неправильно готуєте цю людину. Просто треба дати трошки більше часу. Ось і все. Напевно, і мій секрет – це дати трошки більше часу і вміти слухати. Я просто записую історії та ідеї. Насправді, чесно, я не знаю, як мені це вдається, але мені так приємно. Я щоразу дивуюся, щоразу, як вперше. У мене щоразу такі очі, як мені кажуть: «Я такого нікому не розповідала, а тобі розказала». Боже, значить я щось зробила правильно. Не знаю що, але зробила щось правильно.

Ціную, коли люди довіряють свої історії

Я дуже ціную, коли мені люди довіряють свої історії. Це найвища цінність в моїй роботі. Це знайомство з людьми, яких я вважаю Героями, з якими я горда жити в один час. І те, що вони мені довіряють свої історії. І довіряють свої думки свої переживання. От Алла бачила, як я “катувала” Віталія. І він мені зрештою все розказав…

А, от великий секрет моєї роботи в тому, що я не беру інтерв’ю в тих людей, в яких я не хочу брати інтерв’ю. У мене настільки розкішне життя, що я розмовляю тільки з тими, з ким я хочу розмовляти. І от тому я приходжу до тієї людини, вже налаштована на те, що все буде добре, що мені зараз людина розкаже щось, вау, якусь таку історію, яку потрібно переповісти і щоби її прочитали. І тому, певно, вони це відчувають, що я приходжу до них з відкритим серцем і вони мені розповідають.

Спілкування з військовими

Іноді спілкуватися з військовими буває дуже непросто. Іноді вони можуть говорити якісь речі, які розривають шаблони в вашій голові. До цього теж треба бути готовими. І, напевно, найважливіша порада: якщо ви хочете поспілкуватися з військовим чи йому допомогти, то запитайте чесно себе: «Чи є в мене ресурс допомагати? Якщо мені зараз будуть розповідати якісь болючі речі, чи можу я це слухати?»

Тому що буде дуже неправильно, якщо військовий почне щось розповідати. Або не тільки військовий, це загалом людина, яка пережила травматичний досвід, наприклад, люди, які сиділи в окупованому місті. І він почне розповідати, а ти десять хвилин послухав і розумієш, що у тебе вже “зозулька” кудись відлітає. Це неправильно. Краще взагалі ніяк не слухати, не починати цю розмову, якщо ви не готові слухати цю людину.

Втрата населених пунктів

І знаєте, коли втрачаєш міста і села, в яких ти був, це так само боляче, як втрачати людей. Тому що я свого часу дуже багато їздила в те саме Луганське, в Авдіївку. Я знала, де там купити кави, де там хороший інтернет, де що і як. Я знала інфраструктуру тих міст, містечок і сіл краще, ніж інфраструктуру якихось сусідніх містечок своєї рідної області.

І ще дуже боляче, тому що на багатьох позиціях військові ставлять саморобні або замовляють навіть в ритуальних послугах якісь пам’ятнички невеликі. Там, де гинуть їхні побратими. І на цих пам’ятничках пишуть про те, що там такий-то загинув такого-то числа. І всі ці пам’ятнички залишаються теж на окупованих територіях і незрозуміло, як з ними буде поводитися ворог. Він просто візьме ці пам’ятнички і поруйнує. А це ж пам’ять про людину, знівечена, спаплюжена. Тому що живий якось може чинити опір, а загиблий уже ніяк не може чинити опір. І це так, теж боляче.

Якщо б у вас була можливість звернутися до читачів, то що б ви хотіли сказати читачу, який ще не бачив вашу книгу, для того щоб він вирішив все ж таки прочитати її?

Це хороша книга, яка допоможе трошки більше зрозуміти учасників бойових дій і те, що багато людей зараз проживають горе і події, які ми думали, що нас ніколи не стосуватимуться. Я думала, що працюватиму журналісткою і все. Я ніколи не думала, що писатиму історії тих, хто через якийсь час загине на війні, чи що я розмовлятиму з кимось, хто втратив на війні око. І навряд чи Сакура, наприклад, думав, що колись може втратити око на війні. Тому щоби краще зрозуміти учасників бойових дій і, в принципі, не тільки їх, а і тих, наприклад, цивільних, які теж втратили ноги, руки, здоров’я, дістали різні травмування, то варто прочитати цю книгу.

Насправді важка книга

Це насправді важка книга. Вона не проста, але дає надію. І вона про людей. А що таке людина? Це м’ясо, кістки, волосся, нігті. І там два-три літри крові, які циркулюють, і серце, яке б’ється. Але сила духу, сила волі, гідність – це те, що перетворює цю от істоту на людину. І от власне у моїх героїв усе це є. І сила духу, і воля до життя, і гідність. І важливо розуміти, що будь-яке горе хоч і нагадуватиме нам про себе напевно до кінця наших днів, але все одно воно є кінечним. І як би важко нам зараз не було, як сказав Генерал Залужний, нам уже ніколи не буде соромно.

Важливо пам’ятати про те, що ці люди стали на захист країни і на захист наших родин, і готуватися одного дня долучитися до їхніх лав. Я періодично думаю про те, що я роблю щось недостатньо. Просто важливо пам’ятати, що війна, як стихійне лихо, може зачепити всіх, і тому треба зробити все можливе для того, щоби вціліти під час цього стихійного лиха, під час цієї трагедії. Якась підготовка фізична, домедична, не займає багато часу і грошей, але це трохи підвищує ваші шанси.

Замість висновків

Під час презентації своєї книги Анастасія Федченко розповіла, що досить часто думає про те, чи достатньо вона робить під час повномасштабного вторгнення. Також вона задумувалась і про долучення до лав Збройних Сил України, однак вважає себе нерішучою. Саме тому авторка вирішила зробити свій вклад тим, що найкраще вміє робити – писати.

Анастасія поки не працює над другою книгою, однак вона задумається над цим.

Заголовне фото – авторки.

Читайте також: Історії волинських журналісток: “Коли відчуваєш, що робиш щось корисне для людей, то з’являються сили жити далі”.