Анастасія Пармезанка (Анастасія Мельник) власниця та керівниця акторської школи «Пармезан», режисерка та актриса, з дитинства любила виступати. Виступати у будь-яких проявах. Вона ходила в музичну школу, писала вірші та постійно хотіла бути на сцені. І думала, що все це мало б її привести до театрального ЗВО, однак батьків переконати в серйозності цієї професії не вдалося. Оскільки вона ходила в музичну школу, то мама переконувала йти в музичне училище чи академію, а вже після 20 років самостійно вирішувати, куди вступати. Так вона почала навчатися в Хмельницькій педагогічній академії. Вступила на факультет мистецтв і там більше виступала, аніж навчалась.

«Виходить, що там я зрозуміла кайф того відчуття, коли ти жартуєш. Мені постійно хотілося жартувати. Я створювала комедійні номери, часто виступала з пародією, грала в КВН. І от на цьому фоні я також пішла в театр Старицького в місті Хмельницькому і побачила там театральну студію. Я почала туди ходити. І вже зі студентства я виступала на сцені. Почала плідно займатися в театрі, бо в мене була мрія, що все-таки я дуже хочу зніматися в кіно. Хотіла довести всім, що моя професія не музика, а гра на сцені», – захопливо розповідає Анастасія Пармезанка.

Конкурси, креатив та нестандартність

Дівчина пройшла конкурс в аматорський народний театр «Дзеркало», в який на той час прийшов новий режисер і зробив його сучасним. Це була нова ера цього театру.

«І ми почали дуже багато виступати. Я грала головну роль. Пам’ятаю, це була моя перша вистава – «Ніч проти Івана Купала». Я там зіграла головну роль. І ми з нею об’їздили дуже багато фестивалів. Це була і Румунія, і Литва, і Польща. Ми по цих усіх фестивалях їздили. Воно якось так закрутилося, затягнулося. І хоч я тоді ще навчалася в академії, але все більше горіла душа до театру», – пригадує засновниця театральної школи.

Робота на телебаченні та радіо

Дівчину на той час уже багато хто знав, адже вона була дуже креативна і любила все нестандартне. Далі їй пропонують роботу у телерадіокомпанії «Поділля Центр».

«В той час це була одна із великих компаній, яку всі знали і дивилися. Моя бабуся точно дивилася. І там були дуже класні передачі, такі як «Ранкове шоу» в молодіжному напрямку. То я спробувала на «Ранкове». Сказали, що я дуже прикольна, харизматична, але в мене досвіду на ведучу не вистачає. Там вже були старші ведучі, я тоді мала 19 років, на їхньому фоні я дуже вирізнялася», – пригадує Пармезанка.

Далі її беруть на радіо. Вона починає працювати, стажуватися, і ще й навчатися теж. Починає робити молодіжне шоу на телебаченні. Опісля цього вона переходить на приватний канал і працює там 2 роки на ранкових прямих ефірах. Це її теж заряджає новими знайомствами і популярністю. Також вона відкрила свій дует пантоміми з колегою, адже їй дуже подобалось у жанрі комедії працювати. Опісля цього їх починає знати все місто. І всі тепер знають, що клоунада й пантоміма – то все до Анастасії.

Як у вас виникла така ідея? Можливо, у вас мрія була заснувати акторську школу? Коли у вас це зародилося в голові і коли ви змогли це реалізувати?

Мені підвертається просто робота така. Мене попросили зробити акторський тренаж для діток, коли я вже була актрисою в театрі. Я прийшла в якусь модельну школу. Мені щось так сподобалось і думаю: «О, так цікаво з цими дітьми, можна стільки всього робити!».

І я собі зрозуміла, що коли я працювала з дітьми, то могла їм дати те, що не дають інші. Я могла за короткий проміжок зробити щось таке цікаве, з яким можна виступити перед батьками, тобто щоб був результат», – пригадує Анастасія.

«І виходить, що я, напевно, шукала щось нове, що мене запалить. Я не знаю, звідки в мене взялась така ідея. Просто одного дня прийшло: «О, я відкрию свою акторську школу», – розповідає з посмішкою Пармезанка. «Я не знаю, чому я так подумала, просто мені так прийшло».

Коли це саме було? В якому році?

За словами Насті? це було у 2015 році. Вона тоді вже 2-3 роки пропрацювала на телебаченні. На той момент у неї були вже певні зв’язки та про неї знали. Плюс вона вела окремі курси акторської майстерності в дитячих школах. Багато батьків чули про неї та знали, що вона може дати дитині. На цьому фоні вона запускає рекламу в соціальній мережі, створює сама дизайн для оголошення про набір до акторської школи. Тоді вдалось створити дві групи. Вона знала студію, яка могла допомогти і за погодинну оренду домовилась з ними.

«Студія була дуже класна, дуже акуратна. І мені здалося, що дітям буде там комфортно. Центр міста. І я от запустила рекламу. Звичайно, тоді ще не було такого, як таргет. Не було нічого більшого, ніж сарафанне радіо», – пригадує Пармезанка.

Їй здається, що вона тоді вказала лише свій номер телефону. Хто бачив, той через контакти дзвонив, а хто ні, то вона просто дзвонила особисто запрошувала знайомих.

«Я зрозуміла, що це може бути актуально і дітки будуть ходити. Я з ними буду займатися. Вони будуть в різних конкурсах брати участь. Я так пообзванювала і назбирались, напевно, дві групи. Тобто це було десь осіб 20. Дві групи – це я вам скажу досить нормально. Я провчилася з ними, здається, 3-4 місяці і ми поїхали на перший конкурс. Тобто я вже з ними мала результат. Ми там посіли друге місце і третє. Це дуже добрий результат», – пригадує засновниця акторської школи.

Участь в телевізійному шоу «Україна має талант»: як це було?

«Так, це конкурс всеукраїнський, багатожанровий. Ми їхали в Львів. Там були представлені різні мистецтва. Але я скажу так: за стільки років я зрозуміла, що театральних конкурсів, на жаль, є дуже мало», – розповідає Настя.

Вона також розповіла, що багатожанровий конкурс “прісний” для театральної сфери, адже в журі зазвичай немає театралів, які б оцінили щось із нестандартною подачею, до прикладу, пантоміму. Однак вона завжди слухає вердикти, щоб зрозуміти свої помилки.

«Я тоді працювала мімом і мені така ідея прийшла в голову: «А чому б з дітей маленьких – п’ять, шість і сім рочків – не зробити таке тріо – один хлопчик, дві дівчинки. Я їм поставила номер. Ми з’їздили на кастинг «Україна має талант». Вони пройшли кастинг і їх взяли на СТБ. Це були записи. Їм там сказали три «Так». Після цього через три місяці в ефір виходить передача. Всі про нас гудять, інтерв’ю беруть. Це все закрутилось-завертілося».

Опісля цього Пармезанка розуміє, що потрібно брати в оренду маленьке приміщення. У неї не було ніякого бізнес-плану. Спочатку вона знайшла одне приміщення. Потім, коли поступово школа розросталася, потрібно було більше простору. Спочатку вона вела все сама. Потім почали з’являтися ті, хто їй допомагали. Це були викладачі та викладачки, які по годинці працювали. Хтось міг ораторське мистецтво вести, хтось пластику. І саме через такий формат школа набула багатожанровості.

«Щоб ми не тільки ставили мініатюри, а щоб з дітьми ще почали працювати в різних сферах: і на пластику тіла, і на дикцію, і той же вокал. Ми постійно якось розширялися. Робили кожного року новий формат, адже так цікавіше працювати. Така от маленька історія», – ділиться спогадами засновниця школи.

Якщо говорити в декількох реченнях про те, яка школа зараз, то як ви можете її описати?

«Я дійшла до того, що в нас є певний формат, який вже більш-менш стабілізувався. В нас є підліткові групи. Вони починаються з 10 і до 17 років. У підліткових групах насичена робота, схожа на те, як у театральних вузах працюють зі студентами. В них великий об’єм матеріалу. Вони багато імпровізують. В них є пластика в комплексі, дикція, дихання. І плюс в них є результат, який дуже важливий – вистава», – розповідає засновниця акторської школи. – Беремо поки що одну виставу на рік, але дехто в групах може ставити і дві вистави на рік. Ми її показуємо в професійному театрі. Це може бути театр Старицького або ляльковий театр».

Зміна формату роботи

«Колись ми працювали так – є запит на конкурс, ми туди готуємося. Є запит на щось – якийсь виступ, ми туди готуємося. Зараз все змінилося. В період війни… і в період навіть коронавірусу. Нам коронавірус дуже багато всього поламав. Почали відмінятися конкурси. Просто все ніби згасло», – каже Пармезанка.

За словами Анастасії, вони працювали й онлайн. Загалом вони підлаштовуються під ситуацію в країні, а вона наразі така, що ніяких масштабних конкурсів уже ніхто не робить.

«Зрозуміло, що дітей важко змотивувати, то ми мотивуємо тим, що: «От у вас оцей виступ якраз на сцені». Для батьків він теж дуже потужний. Зрозуміло, що ви ніяк не зрівняєте виступ для батьків і виступ на конкурсі, де є атмосфера, де вони там і співають, і змагання обов’язково. То от ми поки що мотивуємо їх цим. І я думаю, що це теж дуже класно, тому що, по-перше, батьки бачать у дітей результат. По-друге, ці діти розуміють, як виступити на сцені, чи це важко, чи не важко», – додає Настя.

Розкажіть про ваші групи. Про яку кількість дітей іде мова?

У нас є декілька підліткових груп. Скажімо, це 4-5 орієнтовно. Зараз підлітків, можу сказати, напевно більше. Раніше дуже багато ходило малечі. Зараз час змінився і мені здається після коронавірусу молодших стало менше, тому що вони часто хворіють. Виходить, що у нас під 70 осіб – це, напевно, підлітки.

Карапузів може бути так само: 50-60. Це ми беремо від 3 рочків. У нас групи для молодших відрізняються. Там ідуть суто тренажі, на яких їм дають якраз знання не акторського мистецтва, а всебічний розвиток. Хтось з викладачів може приносити навіть музичні інструменти та з ними опановувати. Хтось може з ними танцювати. Хтось окремо вивчати якусь скоромовку. У кожного викладача свій підхід і це дуже цікаво.

Якщо хтось із батьків запитує: «А ви робите акторів?», ми відповідаємо: не робимо акторів. Ми робимо дітей відкритими. Перше, щоб вони комунікувати навчились. Друге, щоб вони емоції почали показувати. Щоб вони стали відкритішими. Щоб у них з’явився позитив.

Якщо говорити про головну місію вашої школи, то яка вона?

Наша задача зробити дітей настільки відкритими до світу, щоб вони все те, що трапляється з ними, сприймали з позитивом, з якоюсь посмішкою і легкістю. Дуже важливе завдання – ми хочемо дати оцю легкість. Знову ж таки, як я вже казала, що ми не робимо акторів. Є приходять дітки, які дуже-дуже замкнені, і задача для нас стоїть – розкрити їх. Щоб вони з колективом почали займатися і хоча б почали, наприклад, говорити. А другі приходять гіперактивні, їх потрібно навпаки заспокоїти.

Зараз у музичних школах теж є театральна сфера, тому що у вокалістів обов’язково має бути акторська майстерність. І вона якраз їм важлива для того, щоб могли проявити себе. І ми позиціонуємо навіть так себе, що неважливо ким вони потім у дорослому житті будуть, ось ця якраз акторська майстерність, вона допоможе в будь-якій професії. І особливо саме в комунікації з людьми надалі.

Ви розповідали, що у вас залучаються актори з театру Старицького. Хто ще з вами співпрацює?

В нас з підлітками і дорослими працюють професійні актори. Це можуть бути за освітою і режисери. Сто відсотків, що вони мають професійну освіту. З дітками від трьох рочків до десяти в нас працюють професійні викладачі, педагоги. Це людини з педагогічною освітою. Чому так? Тому що насправді не всі актори зможуть працювати з дітками маленького віку. До них потрібен певний підхід. Тому що це така група дітей, з якими треба знати, як працювати, і знати, як вирішувати їх проблеми та конфлікти.

У нас немає похмурих викладачів, із поганим настроєм, набундючених. У нас дітки обожнюють своїх викладачів. Якщо в нас молоді педагоги, які ще і в театрі грають, то підлітки можуть до них як до кумирів ще й прийти на виставу.

Плюс в нас кожен викладач – це друг. Усі на «ти» спілкуються, в нас немає прізвища, ім’я, по батькові. Для дітей викладач – це дуже класний товариш, який у разі чого, навіть якщо якісь конфлікти є в сім’ї, то, можливо, якось допоможе їх вирішити.

Загалом, яким здобутком, чим ви пишаєтеся? Які у вас плани та мрії? Що б ви хотіли реалізувати?

На рахунок здобутків, я вважаю, що було б класно, щоб нашу школу почали знати вже по всій Україні. Ми часто їздили в різні міста виступати. Ми їздили на фестивалі. Ми знайомилися з іншими колективами. І на цьому фоні якраз розросталися наші знайомства. Ми їздили в табір у Карпати з іншими театральними колективами. Це настільки цікаво, тому що в цій сфері я почала вже знати людей, на яких би нам хотілось рівнятися як школі. Це більше київські школи. Оце найголовніше, що в нас така створювалася театральна тусовка. І, я думаю, що багато зробила наша назва «Пармезан», дуже цікава і дуже неординарна. Коли ми приїжджали в брендованих світшотах, то на нас дуже звертали увагу. Наш колектив можна було вирізнити серед інших, тому що наші діти найкращі. Я можу казати так.

Мені важливо рости і розвиватися. Для мене цінне те, що наших дітей з Хмельницького нарешті почали брати в київські фільми. Це дуже важко навіть мені як актрисі, адже треба постійно їздити. Але я почала знайомитися з кастинг-директорами, розповідати про наших дітей. Вони бачили їх на фестивалях. Я почала теж привозити в Хмельницький кастинг-директорів, щоб вони знайомилися. От це вся колаборація сприяла тому, що почали запрошувати знамітися навіть у серіалах. Були такі діти, які в роликах із зірками знімалися, на YouTube-каналах.

Будемо орієнтуватись на те, що все таки скоро перемога і скоро будуть для нас відкритіші кордони. Ми якраз мали перед ковідом їхати в Чехію. Готували виставу. В нас не вийшло, таке життя. Але я розумію, що навіть на якомусь закордонному рівні хотілось би теж показати себе як школу.

Розкажіть все ж таки про якусь найамбітнішу мрію?

Це розростання. Хочеться більше, щоб наші «пармезанчики» були в різних куточках. Дехто каже, що ми вже як «секта». Тому хочеться «Клуб пармезанів».

Зрозуміло, що хочеться багато подорожувати та виступати. Є в планах мати свою кіношколу і щоб тут розвивати в місті Хмельницькому кіноіндустрію. Це важко, але це можливо. Нашу акторську школу знають і звертаються саме за акторами. Запитують нас і ми вже починаємо давати дітей на зйомки.

Я дуже хочу, щоб наші діти знайшли себе і реалізовувалися в будь-якій сфері. І навіть в бізнесі. Я би дуже рада була, щоб це їм допомогло навіть не в плані театральному, а в плані підприємницькому, наприклад у веденні власного блогу.

Можливо, все ж таки буде якийсь новий виток розвитку? І українці почнуть сприймати театр трішки по-іншому?

Ось це дуже хочеться теж. В мене є дівчинка, яка хотіла вступати на режисерку або актрису. Я їй допомагала готуватися. Але в неї не вийшло вступити на актрису, тому що спрацювали ці дурні шаблони: вона трішечки повненька. Якщо людина висока дуже, якась непропорційна, то можуть образити, сказати: «Схудни». Коли вона мені це сказала, мені було так дико. Я розумію, що, наприклад, Олеся Жураківська, українська актриса, дуже ефектна, її всі люблять. Чому придиратись? Великий ніс, маленькі ноги, великі груди – це взагалі не має значення. Тому що це театр, це актори. І мені так було прикро за неї. Я її так втішала. Розуміла, що мені так хочеться зламати цю систему.

Все змінюється. Зараз дуже багато приходить нових людей. Міняється театральна сфера. Міняються викладачі. Всі ці викладачі старої школи вже відходять і йдуть на пенсію. І багато що зараз буде змінюватися. Ця реформа буде дуже потужна.

Сподіваєтесь, що взагалі в освіті це буде? Це ваша мрія?

Знаєте, щодо мрії. В мене з’явилася цього року така мрія. Ми були з чоловіком на Форумі педагогів, а мій чоловік художник. І виходить: художник й актриса. Ми говорили з викладачами мистецтва і вони казали: «А де ж нам це все брати? Анастасіє, як добре, що ви така є, але ж нам треба наших дітей посилати до вас, щоб ви їх розкривали».

І так я подумала, що було б класно, щоб зробили цей урок «акторської майстерності». Тому що в закордонних школах, я думаю, що він є. Важливо, щоб дитина мала акторські тренажі, які якраз її розрухують, які їй дають життя, емоцію.

Заголовна ілюстрація – авторки.

Читайте також: “Українська Сага 2.0”: як українська молодь опановує ораторське мистецтво.