Ще декілька років тому, якби мені хтось сказав, що в художній музей можна буде піти на крутий мистецький івент, то я б скоріш за все здивувалась. Зараз же я розумію, що це реальність і сучасність. За цим майбутнє наших мистецьких куточків, які під час кожної події наповнюються та оживають. І цьому, як не парадоксально, сприяє і повномасштабна війна, яка спонукала українців покидати свої домівки та на новому місці шукати місця, де їх зустрінуть з теплом. Таким місцем і став Хмельницький обласний художній музей.
«Знаєте, слово «музей» має свої стереотипи. Для когось музей – це коли приходиш, а тобі кажуть «руками не чіпати». І взагалі тут все нудно. А тепер навіть діти приводять своїх батьків і переконують у тому, що музей – це дуже цікаво. Колись, ще до війни, ми сміялися, коли повз наші відкриті вікна проходила маленька дівчинка і сказала: «Мама, ти знаєш, що це?». Мама каже: «Так, музей» – «Ти була там?» – «Так, але давно». А дівчинка далі каже: «Ми там були на днях зі школою, там так класно, краще ніж у розважальному центрі». І ми такі з командою подумали: «О, перемога! У нас веселіше і цікавіше, ніж у розважальному центрі», – так з усмішкою та іскринкою в очах розповідає про роботу Хмельницького обласного художнього музею заступниця директора з наукової роботи та розвитку Олена Михайловська.
Олена розповіла, що з Хмельницьким обласним музеєм у неї досить цікава історія співпраці – насправді він був її першим місцем роботи. Вона з 18 до 21 року була тут співробітницею, а далі поїхала на запрошення працювати в Одесу та Київ. Повернулася лише у 2008му. Однак у сам музей знову потрапила лише у 2017 році на запрошення новообраної директорки та з того часу не лише працює тут, а фактично живе цією роботою. Принаймні, так відчувалось під час нашої розмови.
Олена Михайловська, окрім професійних досягнень, ще й мама нашого захисника, який був 4 місяці на фронті. Там він отримав поранення, яке, на щастя, було не дуже складним.
Діти – вони швидко всотують у себе нову реальність і потім перемикнути їх буде дуже важко. Тому мрія – це, безумовно, перемога. І одна з найважливіших мрій – щоб поверталися живими солдати. Коли 4 місяці мій син був на фронті – це були пекельні чотири місяці. В нас тут працював АРТХАБ. Друзі їхали з майже оточеного Києва. Харків’яни знайомі жили в домі – 20 людей. І ти ще й чекаєш той «плюсик». Це забути не можливо, а дуже хочеться. Хоча зараз з ним усе добре, поранення виявилося не дуже складним, але краще б такого досвіду я не мала“, – під час розмови пригадує нелегкий проміжок життя Олена.
Однак цього разу поговоримо не про особисте життя співрозмовниці, а про її роботу та загалом про діяльність Хмельницького обласного художнього музею, реалізовані та заплановані проєкти, команду та їх досягнення, створення АРТХАБУ та його значення для хмельничан і гостей міста.
Зміна інтенсивності роботи музею після 24 лютого
За цей час що вдалося зробити? Великий ривок у діяльності музею відбувся саме від початку повномасштабного вторгнення?
Тут коректніше говорити про переформатування діяльності. Від початку війни, як це не парадоксально звучить, культура стала на часі. Саме культура стала ціллю наших ворогів. І суспільство це теж побачило. Значення культури й мистецтва зросло від початку повномасштабної війни. Наша активність була фактично і до того часу досить бадьорою, але питання в тому, що медійність, можливо, була скромнішою.
Безумовно, кількість відвідувачів за цей час збільшилася, адже ми змінили нашу діяльність та інтенсивність роботи. І трохи розвернулися в бік популяризаторства.
За правилами й законами музейної роботи ми не можемо працювати з нашою колекцією. Вона убезпечена в надійному місці. Під час війни так повинно бути. Не важливо, ми в тилу чи ближче до фронту. Ми ж вирішили, що не будемо закривати двері, хоча така можливість за законом у кожного музею є – працювати в так званому режимі збереження колекції. Але з перших днів війни, як і всі хмельничани, ми відчули цю енергію трагедії й біди людей, які приїжджали до нас просто сотнями тисяч. Фактично через Хмельниччину проїхало транзитом або лишилося жити дуже багато людей із регіонів, які сильно постраждали від нахабного нападу росії.
Любов переселенців
Нам стало зрозуміло, що для багатьох людей, наприклад, із Херсонщини, Харківщини, Донеччини, дуже важливою складовою нормального життя, щоденного мирного життя, є культурні події та відвідини музею.
І от ми питали у березні-квітні 2022 року людей, яких важко називати «внутрішньо переміщеними особами», адже це насправді тимчасові гості, нашого міста й області: «Чому ви не займаєтеся якимись своїми побутовими справами? Чому ви в такому необлаштованому стані все одно приходите самі чи з дітьми в музей?». Вони казали: «Тому, що це маркер того, що ми ще нормальні, що ми ще не втратили глузд, що у нас є ось це відчуття нормального життя. Музей дає цю нормальність».
Ми зрозуміли, що розвивати цю діяльність потрібно. Я тоді виконувала обов’язки директора і запропонувала переформатувати діяльність, не закриватися, робити не один-два заходи на тиждень, як було до того, а щодня.… Дуже добре, що вся команда музею мене підтримала. Всім було психологічно тоді дуже важко, особливо, у кого маленькі діти.
Хмельницький обласний художній музей – не просто музей в академічному розумінні. Це спільний культурний простір, у житті якого беруть активну участь не лише музейні фахівці, але й всі зацікавлені творці та споживачі сучасного культурного продукту.
Інтенсивна програма в перші місяці повномасштабної війни
На початку ми робили десь по 3-4 заходи щодня. Була щільна програма: майстер-класи, зустрічі, співи також були. Чудовий етноколектив «Ладовиці» сам прийшов та запропонував співпрацю і продовжують її з нами. Дуже багато театралів, музикантів. Наші нові друзі, митці з різних регіонів, пропонували, щось провести. Така інтенсивність була до середини літа минулого року. Далі вже хтось поїхав, хтось повернувся додому… Приємно, що досі в соцмережах ми бачимо коментарі наших відвідувачів та волонтерів. Ми підрахували, що впродовж півтора року (більшість з них – у перший рік повномасштабного вторгнення – ред.) з нами співпрацювали близько 80 волонтерів із різних міст України, включно з хмельничанами. Далі інтенсивність ми почали знижувати, натомість більш активно займатися виставковою діяльністю.
Меморіальна виставка відомої ілюстраторки
Один з перших музейних проєктів, який було заплановано ще до війни, відкрився на початку серпня 2022 року. Це виставка відомої ілюстраторки Олени Зеніч, на книжках якої багато хто зростав. Це була меморіальна виставка присвячена роковинам смерті мисткині. Ми з її дочкою з Києва провели її, хоч технічно й фінансово це було непросто, адже в перші пів року фінансування лягло на громадянське суспільство.
До війни я насправді була досить зверхня до такого поняття, як «громадянське суспільство» в Україні. З початком війни ж зрозуміла, що воно існує. І не просто існує, а показало свою дієвість.
На всіх міжнародних зустрічах, яких теж зараз більше стало, я привертаю увагу міжнародної спільноти до нас. І на відкриттях виставок всюди говорю, що насправді ми серйозна потужна сила, про що навіть самі не підозрювали.
АРТХАБ – простір для митців та відвідувачів
Як прийшла ідея АРТХАБу? Від митців чи відвідувачів? Як назва народилася? Чому було обрано саме такий формат?
Ми убезпечили колекцію. На пару днів узяли паузу і думали, що суто дистанційно попрацюємо певний час. Це “дистанційно” було кілька днів і вже 8 березня ми відкрили АРТХАБ.
Переважній більшості людей тривожно було сидіти вдома в новинах. Треба було займати людей, особливо в той час. Ми всі були дуже зайняті, працювали вдвічі більше, ніж зазвичай. Це й допомагало нам бути в стабільному психологічному стані. Дивлячись на пройдений шлях, ми розуміємо, що так було дуже правильно.
На перших етапах здавалося, що це досить дивна ідея. Фінансування завмерло. Тільки комунальні послуги й зарплата сплачувалися, а на діяльність грошей не було. Ми повісили оголошення на вході до нашого музею, що «будемо дуже вдячні, якщо ви принесете такий-то список матеріалів для творчості». І люди приносили. Ще були додатково донати, на які ми могли докупити матеріали для інших майстер-класів. Ця діяльність була коштом громадянського суспільства, якому потрібен музей.
Однак дуже багато людей приїхало в наше місто. Вони часто мешкали в не пристосованих для проживання місцях: класи в школах їм відводили, в садочках або кімнати в гуртожитках. Люди намагалися виходити на вулицю, гуляти, чимось себе займати. От ми і займали їх емоції й почуття мистецтвом. Вони нам за це були вдячні, а ми їм. Цей досвід підсилив нашу впевненість у тому, що ми все правильно робимо.
І, знову ж таки, без підтримки музейних співробітників, нашої команди це б не відбулося. Музей – командна робота. Одна людина може дати якусь ідею, але треба її розвивати не наодинці, а в команді.
Зараз у нас по одній події в день відбувається. Вони більш мистецького ґатунку, не такого широкого, як було на початку. Але ті перші події привели до нас дуже багато нових друзів та відвідувачів музею.
АРТХАБ буде далі жити?
Ми вирішили, що навіть після перемоги трансформуємо АРТХАБ у творчу лабораторію-майстерню. Одне з приміщень відведемо саме під нього і там можна буде, маючи програму, приходити та займатися творчістю. Ми вже маємо візію, як це трансформувати після війни.
Тобто ви хочете не переривати взаємозв’язок з відвідувачами?
Раніше ми були досить відкриті щодо різних додаткових подій. Що стосується виставкової діяльності, то в нас є свої критерії. Музей не може собі дозволити, наприклад, проводити виставки певних художників, які ще не є музейного рівня. Або це має бути експеримент початківця, який вразить нас як музейників і ми там побачимо потенціал.
Що стосується АРТХАБу, там якраз можна показувати свої перші кроки, свої експерименти, аматорство, тобто коли мистецтво є хобі. Це може бути музика, література. У нас багато літераторів досі проходить. Можемо також запрошувати благодійні виставкові проєкти до нашого АРТХАБу.
Музей зараз – це більше, ніж музей
Ми слідкуємо за діяльністю міжнародних музейних інституцій, що кроскультурні проєкти абсолютна норма. Музеї перестали бути просто музеями. Музей – це більше, ніж музей. І ми завжди цього прагнули. Під час війни воно відбулося через ці обставини.
Діти відгукуються дуже класно. Найскладніша аудиторія в АРТХАБі – тінейджери. Вони дуже складно переживають всі ці події, і ті, хто переїхав зі своїх рідних місць, і ті, хто залишилися та живе тут. Вони дуже чутливі, вік такий. Вони складно реагують, іноді замикаються. Діти, років до 10 настільки психологічно стійкі, що вони “витягують”.
Ми себе залякуємо своїми попередніми страхами, а діти, слава богу, ще не мають тих страхів. Але, на жаль, ця війна досвід їх розширить. Однак видно було, що вони стійкіші за деяких дорослих: мама або тато сидять в телефонах, новини свого рідного міста гортають, а дитина абсолютно віддається якісь творчій діяльності, спілкуванню.
Співпраця з Рокадою
Сам запропонував свою співпрацю благодійний фонд «Рокада», який якраз займається психологічною допомогою.
Він у нас щотижня проводить по декілька занять, в тому числі окремо для музейників. Нам дуже допомогли музейні заняття психологічної стресостійкості. Навіть тим, хто скептично був налаштований щодо того, що психологія, як дехто каже, наука не доведена, не доказова. Ми співпрацюємо далі, просто ці сесії відбуваються рідше. Нові психологи теж до нас підтягнулися.
Відвідувачі та команда музею
Якщо говорити мовою цифр – чи вели ви певний обрахунок кількості відвідувачів за період після 24 лютого? Скільки дітей було? Скільки дорослих? Внутрішньо переміщених осіб?
У відсотках ми можемо сказати, що за півтора року 60% наших відвідувачів – це внутрішньо переміщені особи. Ми робили річний звіт і це близько 30 тисяч людей, які до нас завітали. Зараз ми можемо сміливо говорити, що близько 50 тисяч людей за півтора року приходили в наш музей.
Ви не один раз згадували про свою команду, хто вони? І я правильно розумію, що вона більше має жіноче обличчя?
Переважно в усіх музеях жіноче обличчя команди. Це насправді й цікаво, і сумно одночасно. Ще до війни ми регулярно порушували питання, що соціальні обов’язки держави перед культурою якось не дуже виконуються. І що рівень зарплат у культурі один з найнижчих. Коли ми говоримо про середню зарплату по Хмельниччині, зараз це близько 14 тисяч гривень, то у нас половина – у директора. У співробітників, вважайте, майже мінімальна.
Люди тут працюють тільки ті, які розуміють, що це їх поклик і що це їх спосіб життя. Інші у нас не затримуються. Навіть хто приходить, то пару місяців можуть попрацювати. Тому ми активно намагаємося, особливо зараз, працювати з додатковим фінансуванням. Це для того, щоб знаходити можливості й для діяльності, і трішки щоб гонорари отримували люди, щоб якось стимулювати їх. На одному ентузіазмі прожити досить важко.
Команда – це переважно жінки. У нас 33 співробітники, з них 12 – наукові співробітники, решта – це технічні співробітники різного напрямку. У нас 6 чоловіків, решта – жінки. Коли проводимо активності, багато фізичної роботи є, а жінкам це іноді просто неможливо зробити, чоловіки нам допомагають. Ну і технічно. Під час пандемії ми велику діяльність вели онлайн. При тому айтішника в штаті будь-якого музею не передбачено. Коштом якихось проєктів ми можемо їх долучати, хоча б тимчасово.
Проєктна робота художнього музею
Ви згадали про додаткове фінансування та грантову роботу. Розкажіть про реалізовані проєкти.
Дехто думає, що проблема в грошах. Проблема не в грошах насправді. Проблема іноді в ідеях, а переважно – в менеджменті. Навіть якщо ви візьмете велику суму грошей і дасте навмання якомусь музею, не факт, що вони опанують цю суму і зроблять якийсь проєкт.
Спочатку має бути ідея і менеджмент. І має бути не просто ідея відокремлена від менеджменту. В тому проблема у музеях, що ось ця пострадянська система не розрахована на те, щоб мислити сучасними критеріями, категоріями й підходами. Ми багато тренінгів провели і якраз грант, який був вже серйозний та великий – це ребрендинг. Ми тоді зрозуміли, що треба комплексно підійти до стратегування музею.
Навчання для всіх – ребрендинг для музею
Ми організували навчання для всіх абсолютно: тренінги були й для доглядачів, і для топ-менеджменту, і для науковців. Усі співробітники взяли участь в тренінгах щодо підвищення своєї обізнаності, як сучасні музеї працюють. Це допомогло сформулювати: а для чого ми існуємо? Яке місце в суспільстві ми займаємо? Слово “ребрендинг” асоціюється тільки з візуальною частиною. Дизайн ми змінили. Вся наша візуальна продукція, якою ми спілкуємося зі світом, має свій брендбук. Однак того замало. Візуально змінитись – по суті не змінитися. Це без сенсу було. Тому дуже добре, що Український культурний фонд підтримав комплексний проєкт.
За п’ять місяців реалізації «Ребрендингової кампанії Хмельницького обласного художнього музею: Час оновлення» командою проєкту було втілено 27 мозкових штурмів, 3 тренінги, 2 презентації, 5 відеороликів, проведено професійну фотосесію, розроблено брендбук із прописаною ідеологією, айдентикою та прикладами використання в поліграфічній, цифровій та сувенірній продукції, запущено новий вебсайт. Наприкінці жовтня 2020 року під час брифінгу відбулась презентація брендбуку музею, нового логотипу, а також фірмового знаку «О», створеного на основі архітектурного фрагмента з фасаду будинку музею, який має одразу кілька сенсів.
Допомога швейцарського фонду ALIPH
Нам допоміг швейцарський фонд ALIPH, що підтримує країни в стані війни. Це неймовірно чудові люди. Вони, як «швидка допомога», працюють там, де руйнування і реально знищена культурна спадщина, з одного боку. З іншого боку, вони розуміють, що треба допомагати культурі в країні, яка в біді. Це була технічна допомога (фонд допоміг музею генератором – ред.).
І, знову ж таки, є запас того, чого не було до війни. Ще з листопада я ставила питання, коли виконувала обов’язки директора, що нам робити, якщо буде в нас біда: Куди ми їдемо? Як ми пакуємося? Що ми будемо робити? Але відповіді не почула. Думаю, що після війни будемо розбиратись. Тому що в когось це масштаб умовно – не зібрана «тривожна валізка», а коли в тебе сім тисяч творів, то «тривожна валізка» – це трохи інше. Ми порахували, що це чотири 17-метрові єврофури. І от 24 число – де їх взяти? Коли фур не вистачало для гуманітарки. Зараз у нас є певна стратегія розуміння, завдяки міжнародним партнерам. І, разом з тим, пакувальні матеріали. Це так дивно здається: ми йдемо в магазин – ми ж йдемо за молоком, а не за пакетиком. А насправді без пакетика незручно в руці його нести. Коли ми говоримо про музейні колекції – це принципово: як ти перевезеш? Можеш знищити просто колекцію, якщо неправильно її упакуєш та неправильно убезпечиш.
Допомога німецьких фондів
Німецькі фонди допомагали з обладнанням. Наприклад, для цифровізації. У нас тепер фотолабораторія облаштована дуже добре. Такі моменти, які до війни дуже повільно вирішувалися, а тут вікно можливостей – світ нас побачив та почув, як би це цинічно, можливо, не звучало.
Нові проєкти та плани
Які нові проєкти реалізуєте? Що маєте у планах?
Зараз у нас якраз два проєкти в роботі. Від 1 червня підписано два договори з Українським культурним фондом. Один – це музейна цифрова спільнота. Ми займаємося диджиталізацією музейних фондів. До кінця проєкту я не можу розкривати склад музеїв, це пов’язано з евакуйованими музеями, які до нас час від часу будуть приїжджати й дещо цифровізувати. Але в жовтні ми зможемо про це розказати вже напевно.
В проєкті, окрім нас, ще чотири музеї, з якими ми спільно займаємося цифровізацією. Це дуже серйозна проблема. Коли, на жаль, є музеї на сході, які знищені, від них не залишилося нічого. Навіть на хмарних сховищах хоча б якоїсь візуальної інформації, що там було. Я вважаю, що це була абсолютно неправильна загальнокультурна українська стратегія, що за 32 роки не було глобальної стратегії цифровізації фондів. Можливості вже 10-15 років як з’явилися. Цим треба було займатися. Особливо після 2014 року, коли ця загроза вже була очевидною. Збереження хоча б у вигляді цифрових копій – це важливо.
Артрезиденція
Другий проєкт – це, швидше, підтримка художників. Художників, які дехто розгублений, дехто не має можливості працювати, дехто втратив майстерні. Ми в кооперації з Малієвецьким музеєм і з Донецьким обласним художнім музеєм, який перереєстрований в Краматорську, разом організовуємо таку артрезиденцію «ЦІНА СВОБОДИ. Артрезиденція з сучасного живопису». Впродовж двох тижнів художники, яких ми будемо відбирати в липні, географію ми максимально широку беремо, будуть разом працювати та створювати роботи. Потім буде чотири виставки по всій Україні.
Проєкт «ЦІНА СВОБОДИ. Артрезиденція з сучасного живопису» має на меті сприяти підтримці й відновленню мистецької діяльності митців і музейних інституцій, що під час війни були змушені обмежити, переформатувати або припинити свою діяльність. Упродовж 14 днів на території Малієвецького обласного історико-культурного музею 12 митцям із різних регіонів України будуть створені умови для творчості, комунікації та колаборацій. Кінцевий термін подачі заявок 30 червня. Результати конкурсного відбору будуть оголошені до 14 липня 2023 року.
Специфіка артрезиденції
За словами Олени Михайловської, кожен музей зможе відібрати по одній роботі від художника на свій вибір і поповнити свої фонди. Відібрано буде 12 художників, які вміють працювати динамічно і якісно. Бачення щодо відбору – це ті митці, ще не представлений в колекціях – ані в Хмельницькому обласному художньому, ані в Донецькому обласному художньому. Маліївці – молодий музей, який тільки у 2022 році зареєстрований, який також прагне поповнювати свою колекцію.
У день спілкування в рамках проєкту було отримано близько 50 заявок. Запит великий. Планують відібрати 50% жінок і 50% чоловіків. Однак заявки більше подало саме жінок (60 на 40).
Взимку, коли подавалися на Український культурний фонд, думали, ну, може, один пройде (проєкт- ред.). Можливо, нічого не пройде. А тут пройшло два проєкти. Роботи маємо багато. Крім того, що і музейна робота продовжується. І виставки, і люди до нас приходять. Життя триває, дослідження теж. Все продовжується”, – з радістю в очах розповідає Олена Михайловська.
Мрія, плани та бажання
Щоб підсумувати: що б ви хотіли покращити, які плани маєте?
Державна політика, очевидно, змінюється. Зараз ми бачимо, що Міністерство культури України відгукується на потреби культури. Можливо, не в тому темпі, не в тому обсязі. Але бачимо, що ми цю неподолану вертикаль перетворюємо на горизонталь. Ми майже напряму можемо спілкуватися зі співробітниками Мінкульту і з’ясовувати якісь питання, що нас цікавлять. Наприклад, з приводу диджиталізації. Написали листа, що ми готові долучитися до великої платформи, над якою зараз працює Мінкульт. Вони ж планували залучати тільки національні музеї. Але ми запропонували – вони сказали: «Окей, давайте і ви будете».
Продовження міжнародної співпраці
У нас багато планів міжнародних. Нас запрошували із Нідерландів, із Польщі, Угорщини, з якою, відверто, особисто, ми не дуже хочемо поки що співпрацювати. Польща та Нідерланди – це дві країни, які хочуть знати про нас більше. Вони дуже багато нам реально допомогли.
Невеличка за розмірами країна Нідерланди просто вражає, як і країни Балтії. Коли реально люди відвоювали у моря землю, щоб її обробляти, неймовірні трударі, з такою силою допомагають нам боротися з цим монстром – нашим сусідом. І в усіх царинах абсолютно. Культура – це одна з найбільших. Можливо буде з ними співпраця. В Польщі теж можливо буде спільна виставка.
З приводу планів, глобальних та грандіозних – безумовно нам треба якраз на рівні Міністерства культури України, щоб були змінені деякі нормативні акти й законодавча база. Її треба оновлювати та модернізувати. І ця війна просто довела це в черговий раз. І зрозуміло, що впродовж війни воно автоматично відбулося.
Кроскультурні проєкти
Ті музеї, про які ми знали, що вони є, але не співпрацювали, ми з ними співпрацюємо активно і багато. Думаю, що цей нетворкінг буде розвиватися дуже активно. В Хмельницькому мають знати художників, мистецтво, історію, культуру, наприклад, з Бахмута, про який знають лише з новин. Але більшість не знає, наприклад, яка там культура, історія цього міста. А вона дуже цікава.
Цей обмін всередині країни явно підвищиться і ми будемо долучатися до таких кроскультурних проєктів. Планів дуже багато і не лише у фінансуванні проблема. Іноді, наприклад, просто у фахівцях. Залучати молодих прогресивних фахових людей – це непросто при зарплаті, про яку я вже говорила. Людина має бути свідома того, що це буде трохи хобі, а трохи треба думати, на що жити, а так бути не має.
Розкажіть на останок про ваші мрії і побажаннями. Можливо, 3-5 пунктів про те, щоб ви особисто хотіли як одна з керівниць художнього музею.
Мрії є професійні та особисті, зрозуміло. Особисті – це ясно, що велике бажання, щоб діти й близькі люди прокидалися не з новинами про війну, а думали про те, яку ми сьогодні посадимо квіточку і, умовно, в яке кіно чи на яку виставку сходимо, і як за кордон ми з’їздимо подивитися музеї. Побажання абсолютно всім: намагатися травматичний досвід трансформувати в дієвий. І тільки тоді ми зможемо продовжити жити після всього цього жахіття, яке ми переживаємо кожен день.
А професійні мрії, бажання?
А професійні мрії та бажання – нам простору мало. Хтось думає, що я жартую, але насправді я не жартую. Я бачу ще більше просторів. Хочеться, щоб нам ще місто виділило приміщення, адже нам є що показувати. Наприклад, одне приміщення могло б бути з постійною експозицією нашої чудової колекції, одне більше як галерея. Ми бачимо, що в нашому місті не вистачає виставкових залів. Тому розширення територіальне важливе. Навіть фінансування ми вже знаємо, як підтягувати, окрім базового, яке дається нам від облради. Але нам потрібен відгук нашої громади з приводу того, що у нас мало культурних місць. Це помічають наші гості теж, адже у нас мало музеїв. Приватна галерея фактично була одна – вже немає. Це дивно, адже місто дуже цікаве. Дуже класне, молоде. І тут якраз треба розвивати культурне життя в усіх його напрямках.
Цей напрямок може стати родзинкою нашого міста?
Вважаю, що якраз керівництво міста, Агенція розвитку міста – вони якраз це ще декілька років тому, коли ребрендинг міста робили, про це говорили. Нам, можливо, не вистачає такої потужної історії, як у Львова, але у нас є потенціал. Львів буде асоціюватися тільки з історією, ми ж можемо – з майбутнім. І це дуже правильна думка. Як музей сучасного мистецтва, ми абсолютно це підтримуємо. Багато різних виставок, фестивалів, акцій влаштовувати. Головне – перемогти й ресурсно вкладатися. Це все можливо, навіть дуже можливо. Тому бажаю нам якомога швидше перемогти та лишитися в мирі з собою.
Читайте також: Мова має значення: драматургиня з Запоріжжя переклала для українського глядача оскароносний фільм.
Головне фото: Фб-сторінка Олени Михайловської